Святослав та інтриги візантійців

Святослав та інтриги візантійців


Блискуче завершивши Хозарську кампанію – встановивши новий кордон Русі по Волзі і Північному Кавказу, Святослав не став сидіти, склавши руки і «спочивати на лаврах перемоги», а взявся за вирішення інших не менш глобальних завдань. Однією з них була необхідність остаточно утвердитися на Чорному морі, яке і так вже називалося Руським. Він і цю задачу вирішив швидко. Дорогою додому, його дружини пройшлися по володіннях Візантійської імперії в Приазов’ї та Північному Криму. З 10 міст і 500 інших поселень була взята данина. Що цікаво, населення тутешніх місць було змішаним і чималий відсоток з нього представляли слов’яни, вони не чинили опору князю русів. За повідомленням одного з візантійських топархів (начальник провінції, його ім’я історія не зберегла), більшість його підданих «жило за звичаями варварів», при наближенні військ Святослава «міста і народи добровільно до них приєднувалися». Навіть місцева знать в повному складі відмовилася виконувати накази топарха і перейшла на сторону Святослава.
Топарху довелося їхати в Київ, там він поспілкувався з князем, той його ласкаво прийняв, після того, як ромей виявив покірність, руський князь залишив його правителем області, навіть збільшив його володіння. Обіцяючи підданим свій захист і збереження колишніх доходів. Це було типовим для русів того часу – їм була потрібна покірність, за непослух жорстко карали, а внутрішні справи, релігія, звичаї місцевих жителів їх особливо не цікавили.
Болгарія в той період була у великому занепаді. Велика держава охоплювала землі від Чорного до Адріатичного морів, а на півдні дійшла до Егейського моря, від земель сучасної Молдавії да Албанії та Македонії. Болгарський цар Симеон Великий (правив з 893 до 927 року) вів успішні війни з сусідами – угорцями, Візантійською імперією, сербами. Нова столиця Великий Преслав була порівнянна зі столицею Східно-Римською імперією Константинополем. Але після його смерті три десятиліття «дружби» і «культурного партнерства» з ромеями привели до деградації великої держави. Знать піддалася величезному впливу Візантії, її діти вчилися в Константинополі, переймали візантійську моду, її прогресивні соціальні пороки. В результаті частина знаті стала вважати себе «греками», бояри стали зраджувати і змінювати своїй батьківщині. Цар Петро піддавшись на майстерні лестощі, вів себе як васал імперії.
Незабаром і ілюзії про «дружбу» з «братнім християнським» Константинополем звалилися. Імператор Никифор II Фока (імператор в 963-969 роках) повернувшись з переможного походу в Сирію, вирішив вирішити проблему Болгарії. Благо вважав, що вона вже досить розклалася і не готова до серйозної війни. Петро прислав до нього посольство, запропонувавши одружити одного із своїх синів на візантійській принцесі. Никифор наказав побити послів, грубо їх обзивав, висміяв їх. Послав ультиматум, вимагаючи надіслати синів у заручники. Петро розгубився, намагався вирішити справу миром, але Никифор вже почав війну – легко захопив прикордонні міста, спробував прорватися через перевали в Балканських горах. Але прорахувався, прості болгари, на відміну від «еліти» добрих почуттів до ромеїв не відчували – на перевалах візантійська армія зустріла жорстку відсіч. У підсумку замість легкої перемоги, імператор отримав новий фронт. А війська були потрібні на Близькому Сході, щоб розвинути успіх проти арабів, та й в Італії йшло протистояння зі Священною Римською Імперією. Крім того, візантійські володіння в Криму захопив Святослав, цю проблему також треба було вирішувати.
Тоді Никифор придумав начебто блискучий хід – потрібно зіштовхнути болгар з русами, одвічна політика «рязділяй і володарюй». Благо, зі Святославом у нього були контакти – руси допомагали йому в блискучому штурмі острова Крит. Крім того, війна Святослава з болгарами, відвернула б його від Криму. Можна буде звільнити війська для війни з арабами і справ в Італії.
З цією місією до Києва відправили сина херсонського стратига – Калокира, благо херсоніти регулярно контактували з русами, знали їх звичаї, мову. Йому видали і гроші на «подарунок» – 540 кг золота (15 Кентаро золота, 1 Кентаро дорівнював 36 кг). Тут думки Никифора співпали з інтересами Святослава – він й сам збирався вдарити по Болгарії, правда, з іншими цілями, ніж пропонували ромеї, він не збирався йти звідти. А планував включити ці землі в державу русів. Тому посольство Калокира зустріли милостиво.
В 967 році дружини Святослава виступили в похід, болгари були попереджені про нього і мали час на підготовку. Армія болгарського царя Петра приготувалися до бою на річці Дністер, перекривши переправи.
Але і Святослав був не тільки блискучим полководцем, а й політиком, у нього в союзниках були в цей раз угорці, старі вороги болгар. Його військо, як і у війні з Хазарією йшло частиною верхами, частиною на човнах. Він піднявся вгору по річці Дністер, там з’єднався з угорцями, після цього форсував річку і вдарив по болгарській армії. Розгром був повним. Петро був в жаху й волав про допомогу до Никифора, погоджуючись на будь-які поступки. Але той відмовчувався, йому потрібен був повний розгром Болгарії, щоб потім її взяти без бою.
А руські дружини продовжували переможну ходу, штурмом взяли Переяславець, цар не бачачи можливостей до опору, капітулював. Після цього без бою здалися 80 градів болгар. Вже в той період ромеї почали інформаційну війну проти русів – писали про те, що воїни Святослава зрівняли міста Болгарії з землею, зруйнували церкви, розграбували всі скарби, скоювали масові страти, людські жертвопринесення своїм «кровожерливим» богам. Правда, згідно із іншими джерелами у русів не було такого звичаю, їх боги були сонячними, світлими, їм не були потрібні людські жертви. Та й якщо вивчити грецькі ж джерела, видно, що болгарські міста, церкви залишилися цілими, недоторканими. Та й самі болгари. Якось дивно відреагували на «звірства» русів – більшість з них підтримала Святослава, навіть стали входити в його військо.
На Західну Болгарію війна не поширилася, а Східна Болгарія визнала себе васалом Русі. За це Святослав не став зміщувати Петра з трону, зберіг за ним столицю – Великий Преслав, автономію. Зайняв тільки приморську Добруджу, влаштувавши резиденцію в Мало Переяславці, в гирлі Дунаю.
Візантійський план ніби як був виконаний – ромеї змогли зосередити проти арабів основні сили, відбили Кіпр, Антіохію. Але підсумок був для них несподіванкою – по-перше, руси розгромивши армію Болгарії не пішли; по-друге не виправдався і другий сценарій, вони не загрузли в цій війні. Святослав, великий воїн, сам утвердився на Дунаї, та ще до того ж багато болгар визнали його, як свого владику. Так християнство ще не утвердилось в середовищі простого народу, починається повернення до віри предків. Загроза тільки зросла – тепер руси разом з болгарами, могли виступити проти Константинополя, а в свій час один Симеон навів страху на ромеїв. Святослав тут же «нагадав» Константинополю, що той за договором про «дружбу і союз» повинен платити русам данину.
Воювати ж, з цим правителем – воїном, з незрозумілим результатом не хотілося, треба було відкликати війська з арабського фронту.
Ромеям не завжди треба було воювати, багато проблем можна було вирішити золотом. Влітку 968 року загони печенігів вторглись на територію Русі. Раптовим ударом вийшовши до Києва. Звідти до Святослава поскакали гінці з гіркими докорами, про те, що він не дбає про свою землю. Столиця була оточена і могла впасти через голод, виручили загони воєводи Претича. Їх було недостатньо, щоб вступити у відкритий бій, але вони змогли зобразити прихід передового загону Святослава. Тільки його ім’я викликало такий жах степовиків, що вони бігли без бою. Але пішли не далеко.
Святослав, отримавши звістку тут же виступив з особистою дружиною, залишивши основні сили на воєводу Вовка. По дорозі набрав «воїв» – тоді всі руси, слов’яни чоловічої статі були хорошими бійцями (є звістки, що й багато дів, жінок володіло мистецтвом бою – так звані «Поляниці»), нагнав печенізькі загони і розгромив їх. Після хорошої прочуханки, печеніги запросили миру, принесли вибачення, був укладений мир.
В цей час Святослав думає про те, щоб перенести столицю Русі на Дунай, це був стратегічно виправданий крок: по-перше, ставка переносилася ближче до фронту, Святослав збирався створити велику державу, до якої увійшли б землі слов’ян на Балканському півострові, а для цього треба було розтрощити Візантійську імперію; по-друге, він став би контролювати торговий шлях по Дунаю; по-третє, міг встановити панування над Чорним морем і Балканським півостровом; четверте, мабуть, він володів інформацією, що на Дунаї був древній центр слов’ян, про нього згадує і «Повість Тимчасових років».
Щоб зміцнити тил, розсадив синів по землях – Ярополк одержав Київ, Олег землі неспокійних древлян, новгородці, через Добриню, випросили Володимира. За даними візантійського автора Скіліци, ще один син Святослава – «Сфенг» (Свен, Звенко, Дзвінкий) був князем в Тмутараканському князівстві – управляв величезними територіями колишньої Хазарії, наприклад, замість Саркела, побудували фортецю Біла Вежа, там стояв гарнізон.

Поки Святослав Ігорович залагоджував справи в Києві, ромеї не дрімали, розгорнувши бурхливу діяльність серед болгар. Їх знову називали «братами» по вірі, запевняли в дружбі, обіцяли одружити царевичів Бориса і Романа на представницях імператорського роду. Рікою лилося золото в кишені бояр, в підсумку слабовільний Петро знову пішов на поводу у лукавих візантійців. Правда, незабаром він помер, його змінив Борис II, але новий цар був за складом характеру такий же, як і батько, нерішучим. Він уклав з секретний договір спрямований проти Русі.

Схожа стаття  Володимир Мономах

В цей час в Константинополі стався один з кривавих переворотів, типових для її історичного розвитку. Імператор Никифор II Фока був людиною військовою, невибагливим, не схильним до розкоші і млості. Був людиною глибоко віруючою – протегував монахам Афона, знаменитим своїм аскетизмом. Жив по-спартанськи, спав на підлозі, тримав довгі пости. Велику частину часу проводив на війні, у військових таборах, користувався великою повагою в середовищі солдат. В цьому відношенні був схожий на Святослава. Тому, і в столиці він почав вводити свої порядки, спрямовані на зміцнення імперії, припинення ознак розкладання. Він боровся з тодішніми корупціонерами, переслідував хабарників і казнокрадів. Скасував зайву розкіш двору, численні затратні церемонії, економив державні кошти. Крім того, в його планах були реформи спрямовані проти знаті і навіть духовенства, він планував скасувати ряд їх привілеїв, поліпшити становище простого народу. Віднімав землі навіть у єпископів, які були несправедливо захоплені, знімав їх з посад. Як писав історик Лев Диякон: «Багато ставили йому в провину той недолік, що він вимагав від усіх безумовного дотримання чесноти і не допускав ні найменшого відступу від суворої справедливості». Через це його ненавидів весь двір, хто «звик безтурботно проводити день за днем».

Реклама

Тому, проти нього об’єдналася знать, духовенство і навіть його дружина – блудниця Феофано, незадоволена суворістю і нелюдимістю нового чоловіка. На чолі змови встав полководець, родич Никифора – Іоаанн Цимисхій, абсолютно безпринципний, що став коханцем Феофано. Причому перша змова була розкрита, у Никифора знайшлися при дворі прихильники (або вони хотіли усунути конкурентів). Але Никифор Фока проявив зайве милосердя, яке не можна застосовувати до людей не знаючим честі і совісті, Цимисхія вислав зі столиці, а з дружиною перестав спілкуватися. Цимисхій таємно повернувся в столицю, слуги імператриці вночі впустили в палац Цимисхія з його головорізами. Никифора після знущань, убив його двоюрідний брат Цимисхій. Знать і духовенство були раді, але оскільки вбивство було занадто скандальним, потрібен був «громовідвід». Тому, патріарх Полієвкт «зажадав» покарати винних. Іоанн Цимисхій покарав своїх прихильників – вбивцею назвав свого «друга» Льва Воланта, його і стратили, а Феафано була заслана в монастир, її оголосили головною змовницею. Крім того, церква зажадала «відкупу» – повернути конфісковані землі, відновити на постах зміщених єпископів. Цимисхій виконав ці вимоги. Всі пристойності були дотримані, і патріарх провів церемонію зведення в сан василевса братовбивцю Цимисхія.

Схожа стаття  Анти лікарський бунт в США

На початку 970 року болгарський цар Борис виступив проти русів і обложив руський гарнізон під командуванням воєводи Вовка в Переяславці. Руси стійко відбивали напади, але коли скінчилося продовольство, треба було знайти вихід, і Вовк його знайшов. Залишки гарнізону пішов на прорив і прорубали собі шлях на свободу. Вони почали відходити в бік батьківщини, в низов’ях Дністра з’єдналися з військом Святослава, який повертався з Русі зі свіжими силами.

Реклама

Він діяв, як завжди стрімко і рішуче. Біля Переяславця (або його ще називають Малим Преславу) розігрався тяжкий бій. Сили були рівні, і бій тривав до вечора, але руси в підсумку взяли гору, болгари побігли. Переяславець «взяли копієм», городян змінивших клятві і зрадивших Вовка, стратили. Борис злякався і став просити миру, клявся у вірності, виправдовуючись зізнався, що «греки болгар на нього обурили». Святослав і сам здогадувався, що болгари не самі придумали повстати, а тепер отримав доказ.

Після цього було прийнято рішення йти на Константинополь, щоб покласти край підлим випадам ромеїв. Було надіслано повідомлення-виклик: «Хочу йти на ви …». До речі приводом стало не тільки признання Бориса, але і підле вбивство Никифора Фоки. Його Святослав вважав соратником, з яким вони штурмували Крит, били арабів. За якого треба було помститися, кров’ю за кров, за звичаями русів.

Підготовку до війни він провів хорошу: були покликані старі союзники угорці-мадяри, союзники у війні з Хазарією – печеніги, та й багато простих болгар влилося в його армію, вони симпатизували русам, їх князю. Візантійські автори війська русів називали – «Велика Скуфь», тобто «Велика Скіфія» .Що цікаво, серед соратників Святослава були і греки-ромеї, серед них соратник Никифора Фоки – Калокір. Є ймовірність того, що Святослав передбачив сценарій встановлення у Візантії свого васального уряду. Адже краще, щоб в Константинополі сидів грек, який краще розуміє місцеву «кухню», підтриманий гарнізоном русів.

Святослав не став чекати підходу союзних сил і вдарив, не даючи часу ворогові на підготовку. Дружини русів перейшли Балканські гори і захопили Філіппопіль і ряд інших міст. Іоанн Цимісхій не очікував, що Святослав прийде так скоро і не встиг зосередити на Балканах серйозних сил. Для затягування часу було вислано посольство, Святослав зажадав виплатити данину, яку вже кілька років не платили. Коли його запитали, скільки у нього воїнів, щоб розрахувати викуп, Святослав перебільшив свої сили вдвічі. У нього було всього 10 тисяч війська. У разі відмови платити, пообіцяв вигнати греків з Європи в Азію, до того ж не виключив посадити в Царгороді свого «законного» василевса – Калокира, або болгарського царя Бориса.

Реклама


Цимисхій же тягнув час, він зробив те на що не зважився Никифор Фока – зняв дві армії (Варди Склира і Петра Фоки) з сирійського напрямку, вони форсованим маршем йшли до Другого Риму. Через це араби змогли відбити Антіохію. Першим в бій вступила армія Петра Фоки, вона раптово для воїнів Святослав переправилася через Босфор і вступила в бій. Вона в кілька разів перевершувала досить скромні сили Святослава, тому частина воїнів сторопіла. Тоді Святослав виголосив свою знамениту промову, що назавжди увійшла в пам’ять нашого роду: «Нам нікуди вже подітися, хочемо ми чи ні, повинні битися. Так не посоромимо землі Руської, але ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають … ». І продовжив: «Станем міцно, а я піду попереду вас. Якщо моя голова ляже, то про свої самі подбайте ». Його дружина була гідна свого великого князя, воїни відповіли: «Де твоя голова ляже, там і свої голови складемо». У страшній «Січі великій» руси взяли вгору, і «біжаша Греці».

Після цього бою, підійшла союзна кіннота печенігів, мадярів, підмога з Києва та Святослав почав новий наступ – «воюючи і гради розбиваючи». Під загрозою був сам Константинополь. Треба відзначити, що грецькі автори, слідуючи традиції інформаційної війни проти «варварів», «скіфів», «тавроскіфів», обійшли мовчанням ці нищівні поразки, описуючи бої, виключно як переможні, де гинули одиниці ромеїв і сотні, тисячі Варваро-росів, «тавроскіфів». Не повідомили про паніку у столиці – «руси йдуть»! З повідомлень зникла Армія Петра Фоки, як ніби її й не було. Хоча, деякі сліди паніки збереглися, бо є знайдений археологами напис митрополита Мелітинського Іоанна, він його зробив на гробниці Никифора Фоки. Митрополит скаржився, що «руська зброя» з дня на день візьме Другий Рим, закликав убитого василевса «повстати», «скинути камінь» і врятувати народ, або «прийняти нас в свою гробницю».

Ситуацію ускладнив той факт, що в Малій Азії підняв повстання брат убитого василевса – Варда Фока. Тому, Цимисхій запросив у Святослава пощади. Святослав, військо якого понесло важкі втрати в страшному, хоча і переможному бою, вирішив піти на перемир’я, відновити сили. До того ж до Константинополя підійшла свіжа армія – Варди Склира. Ромеї віддали всі старі борги, виплатили окрему контрибуцію на військо, в тому числі й на загиблих. У русів було прийнято передавати частку загиблих, його роду, сім’ї. Війська повернулися в Болгарію, союзників Святослав відпустив.

В цей час Цимисхій кинув армію Варди Склира проти Варди Фоки, повстання було втоплено в крові. Але якщо руси вірили Слову, клятвам, то ромеї були вірними своїй лукавій політиці. Кекавмен у своєму «Стратегиконі» писав наступне: «Якщо ворог пошле тобі дари і приношення, якщо хочеш, візьми їх, але знай, що він робить це не з любові до тебе, а бажаючи за це купити твою кров».

Схожа стаття  Астольф де Кюстін "Росія в 1839 році"

Цимисхій таємно готувався до нової війни. З усіх кінців імперії стягувалися війська, була сформована особлива гвардія – «безсмертні», броненосних кіннота. Було послано золото печенігам. Підкуплена частина їхніх родів. Підкуплені болгарські бояри, без бою здали проходи в гірських перевалах. На Великдень 971 року вони зняли болгарські гарнізони – відпустивши їх додому на свято. А Цимисхій в цей момент, порушивши всі домовленості, клятви, завдав підступного удару. Його армія вторглася до Болгарії, підійшла до столиці – Великої Преслави.

Там розташовувалася руська дружина Свенельда з союзними болгарськими загонами. Бій йшов два тижні, русько-болгарські сили відбивали штурми, але коли стінопробивні машини пробили стіни і ромеї увірвалися в болгарську столицю, руси й болгари не склали зброю і прийняли останній смертний бій. Залишки дружини Свенельда змогли прорубатися крізь вороже кільце і піти, залишки інших загонів прийняли бій в палаці, всі полягли, ворогові не здалися.

Цимисхій оголосив про те. що прийшов як «визволитель» болгар від ярма русів. Але просте населення мало вагомі приводи йому не вірити – ромейська солдатня грабувала, вбивала, творила насильство щодо жінок, дівчат. Причому не соромилися грабувати і болгарські церкви – своїх «християнських братів», так командир армії Іоанн Куркуа, за повідомленнями самих же греків, розграбував безліч церков «звернувши ризи та святі в свою власність». Цікава картина, затятий язичник Святослав пощадив християнські святині, а візантійські «християнські брати» розгромили і пограбували. Царя Бориса взяли під арешт, його казну захопили, чого знову ж таки не робив «варвар» Святослав. Були взяті і розграбовані Плиска, Діні.

Святослав отримавши звістку про штурм Великої Преслави, рушив на виручку, хоча сил у нього було не багато. По дорозі дізнавшись, що болгарська столиця впала, а назустріч йдуть незліченні полки, вирішив прийняти бій в Доростолі-Сілістрії на Дунаї. Цимисхій не зміг перемогти невелике військо русів і болгар, Святослав своїми вилазками не дозволяв наблизитися до фортеці і встановити стінобитні пристрої. В одному з боїв військо Цимісхія взагалі врятувало диво – руська «стіна» на чолі зі Святославом зім’яла фланги ромеїв, в бій кинули «безсмертних», але і вони б не зупинили «Дажбожих онуків», якби не піднявся страшний зустрічний вітер, який засліпив руське військо. Святослав в черговий раз не переможений, відвів військо в фортецю. В цей день ромеї потім дякували Богородиці за допомогу. У бою загинув Іанн Куркуа, і ряд інших воєначальників ромеїв.

В одній з вилазок, 2 тисячний загін знищив ворожу охорону, здійснив рейд по Дунаю, захоплюючи провіант. Але ситуація ускладнювалася тим, що військо слабло, втрати, на відміну від ромеїв, відшкодувати було ніким. Закінчувалося продовольство. Цікаво, що в цій війні, грецькі автори зазначили такий факт, серед убитих русів, болгар, було багато жінок. Але й Цимисхій був у важкому становищі, пам’ятаючи страшний бій – а раптом руси Святослава здатні ще на один такий бій? Армія зазнала великих втрат, з імперії йшли тривожні вісті, а облога затягувалася. Раптом Святославу прийде допомога – руське військо, або угорці?

У підсумку було прийнято рішення прийняти взаємовигідний, почесний для Святослава мир. Хоча всі розуміли, що це тільки перемир’я, Святослав не пробачить клятвопорушення Цимисхія. Святослав погодився піти з Болгарії, візантійська сторона підтвердила виплату щорічної «данини», визнали за Руссю вихід в Чорне море, завойовані у хазар Керч і Тамань («Боспор Кіммерійський»). Ромеї звільняли дорогу на Русь, постачали загони Святослава продовольством. Відбулася й особиста зустріч Святослава і Цимисхія, грецькі джерела, повідомивши про вигляд великого князя, що не відрізнявся від простих воїнів, нічого не повідомили про суть їхньої бесіди.

Цимисхій розумів, що якщо не усунути Святослава, миру не буде – буде нова війна і цього разу руси не дадуть пощади, розплата буде повною. Нову війну імперія навряд чи витримає. Тому, в хід пішов випробуваний засіб – золото, були куплені печеніги, вони перекрили шлях по Дніпру. Йти у Керч також було не можна – бушували зимові шторми.

Тому, Святослав відпустивши велику частину дружини зі Свенельдом, вона пішла кінним ходом, став вичікувати з особистою малою дружиною і пораненими, хворими на Білобережжі (Кінбурнській косі). Він чекав допомоги з Києва. Але, на думку ряду дослідників, його зрадив Свенельд, що побажав стати правителем при малолітньому Ярополку. Його підтримала частина боярства, вони звикли бути господарями в Києві і не хотіли влади суворого князя, перед яким доведеться тримати відповідь за свої справи. До того ж у Києві вже було «християнське підпілля»,що ненавиділо ярого язичника Святослава. Можливо, у нього були контакти і з Візантією.

Навесні, не бачачи печенігів, ті схитрували, відійшли від порогів, Святослав вирішив піти на прорив. Можливо, вони чекали підтримки з боку Києва, якої не було. Цей бій став останнім для Святослава, його особиста дружина і він сам, всі полягли в цій відчайдушній рубці. Але мертві сорому не мають, срам дістається зрадникам …

Святослав увійшов в нашу історію, як найбільший полководець і державний діяч, чия зухвала думка дорівнювала з помислами Олександра Македонського. Він приклад для всякого воїна, чоловіка. Прямий і чесний, як руський меч.

Василь Симойлов

Василь Симойлов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Adblock
detector