Жорстокі психологічні експерименти

Жорстокі психологічні експерименти
Психологічних експериментів сумнівної коректності історія знала немало. Власне, скільки існує психологія як наука – стільки і ставляться експерименти. І якщо одні здаються нам забавними та ігровими, то інші викликають тремтіння в колінах. В одному тільки двадцятому столітті таких було безліч.
***
У 1920 році знаменитий американський психолог Джон Бродес Уотсон провів цікавий, але не дуже коректний експеримент над однорічною дитиною. Зважаючи на те, що на чільне місце Уотсон ставив саме поведінку, а не свідомість, експеримент чимось нагадував знамениті досліди Павлова з вивчення умовних рефлексів.
Спостерігаючи за дітьми, Уотсон зауважив, що гучні і несподівані звуки викликають у них страх, і припустив, що ця реакція є вродженою. Тут коліщатка закрутилися, і Уотсон вирішив перевірити, чи можна апріорне почуття перенести на предмет, стосовно якого воно спочатку не виникає. Простіше кажучи, чи можна, використовуючи звук, змусити дитину боятися абсолютно нестрашних речей на зразок м’якої іграшки або Санта-Клауса.
В якості піддослідного був обраний син однієї з медсестер клініки Фіппса в Балтіморі – того самого закладу, де і проходив експеримент. Спершу вчені перевірили базові реакції малюка: йому дозволили пограти з кроликом, з домашнім щуром, з собакою, перед ним палили газети, катали нитяні клубки – дитина на все реагувала з мирним інтересом. Особливо хлопчикові сподобався білий щур – він і став основним об’єктом. Хлопчик із задоволенням грав з ним, але, починаючи з певного моменту, як тільки він торкався до щура, позаду нього лунав різкий металевий звук – це експериментатор бив молотком по залізній балці.
А коли стукати припинили, хлопчик уже боявся щура, плакав і намагався від нього відповзти, оскільки він став асоціюватися зі страшним звуком.
Таким же чином хлопчика «навчили» боятися кролика і навіть Санта-Клауса (його костюм одягав сам Уотсон). У віці 1 року і 21 день хлопчика забрала мати. Експеримент закінчився, а Уотсон за його підсумками написав ряд статей.
Але темні сторони експерименту почали розкриватися пізніше. Насамперед, виявилося, що дитину взяли у матері без її згоди. Вона була простою годувальницею, яка жила у відділенні для нянечок, в той час як Уотсон був знаменитим ученим. Ніхто й не подумав запитати у неї дозволу. З дитиною просто працювали вдень, поки мати була зайнята, а експеримент перервався лише тому, що вона зібралася і поїхала – разом із сином.
Другий же важливий момент з’ясувався набагато пізніше – в 2009 році, через півстоліття після смерті знаменитого психолога. Дитина, якого насправді звали Дуглас Меррит, страждав вродженою гідроцефалією, тобто фактично був олігофреном, що поставило під питання всі результати досліджень. Дуглас помер в 1925 році у віці шести років, так і не навчившись ні розмовляти, ні розуміти навколишній світ.
***
У 1964 році американський психолог Мілтон Рокич в лікарні Іпсіланті (Селін, штат Мічиган) придумав експеримент, який був би смішним, якби не був таким страшним. Лікар зібрав трьох різних божевільних, які уявили себе Ісусом Христом, і поселив їх в одній палаті. Метою експерименту була деескалація помилкової віри пацієнтів. Рокіч сподівався, що вони переконають один одного в тому, що вони – не Ісуси.
Але, перебуваючи поруч, пацієнти лише постійно сперечалися, хто з них «більше Христос», і суперечки часто доходили до фізичних конфліктів. У бесідах же з лікарем кожен «Ісус» пояснював, що двоє інших – божевільні, і йому справжньому Ісусу, з ними досить непросто.
За підсумками досліджень Рокіч опублікував книгу «Три Христа Іпсіланті», де, зокрема, писав, що йому варто було в першу чергу зрозуміти: він сам не є Ботом і не має ніякого права ставити подібний експеримент. Тільки це розуміння прийшло до нього значно пізніше.
***
Один з найбільш суперечливих і жорстоких психологічних експериментів в історії провів в 1963 році американський професор Стенлі Мілгрем. Мілгрем хотів з’ясувати, наскільки звичайна людина готова підкоритися думці авторитета, навіть якщо ця думка йде врозріз з його власними уявленнями про правильну поведінку. В принципі, подібний експеримент можна було провести різними способами, але Мілгрем вибрав максимально жорсткий варіант. Початковий поштовх до цих досліджень дала нацистська Німеччина: вчений хотів зрозуміти і пояснити, яким чином звичайні німецькі громадяни ставали наглядачами в концтаборах, витягуючи з глибин своєї свідомості потаємну, нелюдську жорстокість, коли того вимагала політична та соціальна обстановка.
У кожному експерименті брали участь дві людини, які виконують ролі «вчителя» й «учня». На думку «вчителя», ролі розподілялися випадково, але насправді «учень» був «підсадною качкою». «Учителю» пояснювали, що це експеримент з вивчення впливу болю на пам’ять і здібності до навчання. Першим ділом «вчитель» зачитував «учневі» довгий список з пар слів, а потім по черзі називав слова. «Учень». сидячи у сусідній кімнаті, повинен був назвати відповідну кожному слову пару. Якщо він помилявся, «вчитель» натискав на кнопку, приєднаний до електрошокера, – і «учень» отримував 15-вольтний розряд. З кожною новою помилкою напруга зростала ще на 15 вольт.
Однак насправді підсудний «учень» ніяких розрядів не отримував, а біль і невдоволення імітував. Кількість неправильних відповідей по відношенню до правильних була прописана заздалегідь і становила три до одного. А ось «учитель» щиро вірив, що дійсно б’є людину струмом в експериментальних цілях.
Перші сумніви в правильності того, що відбувається («учень» починав стукати в стінку і давати відповіді повільніше) у «вчителів» виникали в районі 105-вольтного удару. Але експериментатор-спостерігач просив продовжувати, і всі продовжували. Без питань зазвичай доходили до показника в 300 вольт – шкала приладу показувала «серйозний шок», і близько 12% випробовуваних відмовилися продовжувати роботу, незважаючи на вмовляння експериментатора. Останній вимовляв ряд типових фраз, покликаних переконати «вчителя» в правильності того, що відбувається, наприклад, «не хвилюйтеся, розряди не приведуть до пошкоджень тканин» або «ви зобов’язані продовжувати експеримент».
Після 300-315 вольт актор був проінструктований «відключитися», тобто припинити бити у стінку.
У цей момент експериментатор пропонував «вчителю» трактувати мовчання як невірну відповідь і продовжувати роботу. Дві третини випробуваних довели напругу до 450 вольт, продовжуючи бити невидиму людину струмом, причому утримували важіль розрядника, щоб вплив струму був тривалим. Це був той самий ефект, якого домагався Мілгрем: в людях виявлялася їх прихована жорстокість, а процес сприймався як робота, спрямована на результат – отримання вірної відповіді.
Мілгрем повторював експеримент кілька разів протягом наступних двох років. В одній варіації «учень», перш ніж бути прив’язаним до електричного стільця, встигав заволати, що у нього хворе серце й він помре від удару струмом. В інших випадках випробуваними були виключно жінки.
У третьому експерименті, що проходив в іншому університеті іншого штату. Результати не змінилися ні в одному з випадків. Від 48 до 65% випробовуваних доводили напругу до кінця шкали.
Зло, звичайно, всередині нас. Хоча той же Мілгрем довів, що воно не виявляється самостійно. Наприклад, в одній з варіацій вказівки експериментатор давав не особисто, а по телефону, – і відсоток дійшовших до кінця відразу знизився до 20 (а інші взагалі брехали, що продовжують, хоча переставали бити «учня» струмом). В іншому випробуваним дозволяли самостійно вибирати напругу удару – ніхто не перевищив 195 вольт. Таким чином було доведено, що виконання посадових обов’язків перемагає початкову відсутність садистських нахилів. І наглядачі німецьких концтаборів, цілком імовірно, були хорошими людьми, просто потрапили під поганий вплив.
***
Варіацію експерименту Мілгрема провів в 1966 році психолог Чарльз Хофлінг. У різних госпіталях були відібрані 22 професійні медсестри, незнайомі одна з одною. Кожній в певний момент зателефонував чоловік, який представився доктором Смітом (Хофлінг перевірив, щоб лікаря з таким прізвищем у лікарнях не було) і віддав розпорядження ввести певному пацієнтові дозу 20 мг астротена, а папери на ліки обіцяв оформити пізніше.
Насправді ніякого астротена в природі не існує. У сховища медикаментів кожної лікарні були заздалегідь підкладені пляшечки з етикетками «Астротен» і зазначенням на них максимально допустимої дози – 10 мг. Тобто, вводячи «ліки» хворому, сестра тричі порушувала кодекс поведінки. По-перше, вона слухалася невідомого їй лікаря, причому без всяких документальних підтверджень. По-друге, використовувала несхваленні Міністерством охорони здоров’я ліки. А по-третє, свідомо перевищувала максимальну дозу в два рази.
На подив Хофлінга. 21 медсестра з 22 випробовуваних ввела астротен пацієнту – лише одна досвідчена дама відмовилася зробити це, не знайшовши астротен в списках затверджених ліків.
Експеримент дозволив підтвердити правильність теорії Мілгрема про «підпорядкуванні авторитету» і. між іншим, викликав серйозні дискусії щодо навчання медсестер і роботи з персоналом в лікарнях США.
***
На відміну від інших експериментаторів, згаданих у цій статті Рон Джонс не був психологом. Він був звичайним шкільним учителем і просто не мав права проводити подібні досліди над своїми учнями. Але він провів – і завдяки цьому став знаменитим.
В одному з класів Джонсу поставили запитання: як же прості німці могли ігнорувати існування в їх країні концтаборів? Як же вони могли дивитися на те, що їх сусідів по будинку забирають і знищують? Джонсу прийшло в голову не читати лекцію, а показати наочний приклад. Він оголосив, що всі його учні стають учасниками руху під назвою «Третя хвиля» – з боку це виглядало як гра. Девіз руху звучав: «Сила через дисципліну, сила через спільність, сила через дію, сила через гордість».
Перший день Джонс оголосив днем дисципліни: він вимагав абсолютної безшумності та злагодженості під час приходу в клас, суворої посадки, чітких відповідей на питання не більше ніж одним реченням. Оскільки це була гра, діти в неї включилися і беззаперечно підкорялися.
Другий день став днем спільності. В якості привітання один одного і вчителя Джонс ввів жест, що дуже нагадує нацистське привітання – відмінність була тільки у вигині руки. Причому вітатися таким чином учасники «гри» повинні були і за межами школи.
Третій день був днем дії. Діти розповсюджували вчення «Третьої хвилі» серед інших учнів (втім, хлопці з паралельних класів, що зацікавилися , приєднувалися до експерименту і без пропаганди, суто з інтересу). Кільком учням доручили доносити Джонсу про порушення правил, але в підсумку донощиків виявилося чимало, причому діти йшли на це добровільно. Школярам почали видавати членські квитки – і до кінця дня в «Третій хвилі» брало участь вже 200 чоловік! Більше того, незабаром і директор школи при зустрічі привітав Джонса салютом «Третьої хвилі».
На четвертий день Джонс взявся за гордість. Він пояснив учням, що вони беруть участь у всеамериканській програмі «Третя хвиля», спрямованій на становлення нової нації; він придумав історію про сотні відділень організації, про осередки по всій країні.
Безумовно, експерименту чинили опір – але мляво. Батько одного з учнів воював у Європі і бачив «нацистську естетику» на власні очі.
Він спробував силою впливати на Джонса, але той зумів довести розгніваному батьку, що просто моделює ситуацію, якої надалі потрібно уникати.
На п’ятий день Джойс наочно продемонстрував і пояснив більш ніж двом сотням учнів, наскільки їхня поведінка схожа з поведінкою звичайних німців на хвилі арійського патріотизму 1930- х років, тим самим давши відповідь на давно вже забуте питання. Багато дітей, а також керівництво школи категорично наполягали на тому, щоб приховати результати «експерименту маніпуляції». Джонс погодився і опублікував їх лише через десять з гаком років. На відміну від офіційних психологічних експериментів, досвід Джонса не став передумовою для серйозних наукових робіт, зате він ще раз підтвердив, що людина – істота, що легко піддається будь-яким маніпуляціям.
***
Стенфордський тюремний експеримент, організований доктором Філіпом Зімбардо, широко відомий завдяки екранізації його історії – фільм «Експеримент» з Моріцом Бляйбтроя в головній ролі став одним з головних кінематографічних подій 2001 року. Але в реальності експеримент виглядав зовсім інакше – частково страшніше, почасти м’якше, ніж на екрані.
Зімбардо не сам придумав експеримент – по суті, це було замовлення від ВМФ США. В армії і на флоті почастішали випадки «дідівщини», особливо щодо солдатів, які потрапили на гауптвахту. Крім того, солдати-наглядачі у військових в’язницях, попрацювавши якийсь час, починали надмірно жорстоко ставитися до ув’язнених, що теж викликало занепокоєння в армійських колах.
Доктор розробив просту, але ефективну методику. У підвалі факультету психології Стенфордського університету була змодельована в’язниця, «директором» якої став сам Зімбардо, а керуючим – його аспірант. Решта ж 24 молодих людей (всі – чоловіки) були набрані випадковим чином. Вони були поділені на дві групи – ув’язнених і наглядачів. І тим, і іншим були роз’яснені їх права й обов’яз-занности, а далі Зімбардо пустив систему на самоплив, обмежившись лише стороннім наглядом.
Власне, прав й обов’язків було небагато. Охоронці отримали уніформу, сонячні окуляри і кийки; вони повинні були працювати позмінно, здійснювати обхід «тюрми» і контролювати порядок. Ув’язнених обрядили в незручні халати з номерами і шльопанці. а на щиколотках вони носили ланцюжки як знак обмеження волі. Але головне – в ході інструктажу Зімбардо багаторазово повторив, що охоронці мають стовідсоткову владу, а ув’язнені – абсолютно безсилі.
Цікаво, що «ув’язнені» чекали початку експерименту дома і ніякого інструктажу не проходили. Просто їх раптово забрали, провели через повну процедуру огляду і відправили «за грати» – це робилося заради реалістичності моделі.
Спочатку експеримент був розрахований на два тижні, але Зімбардо був змушений перервати його через шість днів, оскільки ситуація повністю вийшла з-під контролю. Охоронці в перший же день увійшли у смак влади і на другий день почали активно знущатися над ув’язненими – бити їх під час розрахунку за номерами, змушувати віджиматися і робити інші фізичні вправи, в результаті чого тут же спалахнув мікробунт, жорстоко подавлений протягом декількох хвилин. На третій день охоронці відмовляли «зекам» в праві помитися, позбавляли неугодних їм «зеків» матраців, змушували чистити сортири голими руками тощо. Одного з ув’язнених, що оголосив голодування, замкнули в «карцері» (комірчині), звідки його особисто випустив Зімбардо, тому що це ніяк не входило в план експерименту.
Садистські нахили у звичайних людей проявилися протягом такого короткого часу, що Зімбардо просто не встигав реагувати на спонтанні зміни ситуації. При цьому ув’язнені, в свою чергу, теж змінювалися в психологічному плані. Вони постійно перебували в пригніченому стані, прагнення до заколоту пройшло вже на четвертий день, а інші готові були вийти з експерименту до його закінчення, відмовившись від оплати.
Дані, отримані в результаті експерименту Зімбардо, згодом використовувалися при вивченні психології ув’язнених і наглядачів – як в армії, так і в звичайних в’язницях. Завдяки експерименту були наочно продемонстровані слабкі сторони американської пенітенціарної системи, а деякі її елементи були видозмінені відповідно до рекомендацій психологів.
До слова, схожий експеримент провели в 2006 році психологи Алекс Хеслам і Стів Райчер на цей раз за замовленням телекомпанії ВВС. Результати експерименту відрізнялися від Зімбардо в «більш м’яку» сторону – в першу чергу через змінення умов. Експеримент був частиною телешоу і не приніс серйозної користі розвитку психології як науки.
***
Як уже згадувалося раніше, кількість психологічних експериментів сумнівною коректності обчислюється десятками і сотнями. В принципі, провести будь-який подібний експеримент, не порушуючи жодних етичних норм, майже неможливо, – але це порушення на благо, оскільки результати дослідів здатні допомогти багатьом людям і поліпшити суспільство. Тим більше що в більшості випадків піддослідні беруть участь в експериментах добровільно, а їх робота добре оплачується. Аби це благо не обернулося трагедією для його учасників.

admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *