Вилкове – українська Венеція

Вилкове – українська Венеція

Приїжджаючи в Вилкове, Ви відвідаєте єдине в Україні – унікальне місто на воді, яке знаходиться в дельті Дунаю, однієї з найбільших річок в Європі. Насолодіться незайманою природою дунайських плавнів. Вас тут чекають незабутні враження …

На кордоні України та Румунії загубилося староруське місто, де своя влада і своя правда. Вилкове три століття тому заснували старообрядці, котрі втікали від Никоновської церковної реформи, і до цих пір воно залишається потаєним та тихим, ховаючись в дунайських плавнях – очеретяних заростях. Щоб потрапити в Вилково з Києва, потрібно проїхати 480 кілометрів до Одеси, потім ще 250 автомобілем, автобусом або маршрутками по Одеській області, далі – на човні.

Місто-це безліч рукотворних острівців, намитих із мулу, обгородженого зрубаним очеретом. Щороку рибалки на саморобних човнах підправляють свої острови – Вилкове йде під воду.

Чисельність населення Вилкове – 10,8 тисяч чоловік . Місто прозвали столицею дунайських рибалок.

Відоме Вилкове своїми риболовецькими та рибо-обробними господарствами. Від розмірів улову як і раніше залежить все міське життя. Дунайський оселедець – головний і основний Вилковський продукт і, якщо можна так сказати, – валюта. Його їдять смаженим, вареним і у всіх інших видах кожного дня. Кажуть, від нього і вилківське довголіття. Столітні люди в Вилково – нормальне явище. А Вилковський виноград “новак”, з якого роблять вино, абсолютно унікальний – ніде більше немає такого сорту, щоб зростав на мулі і воді.

Місто перетинають численні канали і протоки, що утворюють вулиці. Тут безліч різних містків, мостів, переходів. Визнаний туристичний центр: будинки на палях, тротуарів практично немає, замість вулиць – канали, особистий і громадський транспорт – човни та катамарани. У Вилковому створений природо-охоронний заповідник «Дунайські плавні» де на території 47 тисяч га. під охороною перебуває 65% видів птахів, зареєстрованих в Україні.

Дунайська дельта – просто перлина Придунав’я, це остання у Європі жива дельта, яка славиться своїм унікальним та багатим тваринним й рослинним світом.

Вилкове заснували як селище Липованське у 1746 році (за іншими джерелами в 1762 р.) так званими липованами -старовірами, що бігли од релігійного переслідування після ніконіанського розколу в ортодоксальній церкві. Це були козаки-дончаки, що вперше поселилися в дунайських плавнях у 40-х роках 17 століття. Тоді вперше на російських військових картах й повилося селище Липованське. Паралельно йшло освоєння цієї місцевості й запорізькими козаками, що тікали від переслідувань після знищення Запорізької січі. До цих пір липовани переважають у населенні міста. Вони зберегли багато своїх релігійних традицій. У місті є 3 церкви – православна ортодоксальна та дві липованські старообрядницькі. З 1812 року, після підписання Бухарестського миру, Вилкове повітове місто Бессарабської губернії.

Перші жителі Вилкового почали селитися в плавнях, але для того, щоб збудувати будинок та розбити сад й город, спершу потрібно було збудувати штучний острівець. За будівельний матеріал брали тут же, викопуючи навколо острівця канал. І сьогодні населення старого міста продовжує жити на цих самих островах, кожен із яких оточений каналом чи “єриком”. Дороги між будинками прокладені по кладкам й містках. Кожна родина має свій човен й це основний транспортний засіб вилковчан.

Вилківський будинок має особливу конструкцію. Каркас зводять з дерева, а потім у каркас встановлюють очеретяні снопи. Зсередини й зовні будинок обмазують мулом з Дунаю, змішаним із порубаним очеретом чи соломою, а в останні верхні шари – додають опилки.Такий будинок-як термос взимку добре береже тепло, а влітку прохолодний. Хати у Вилковому будують по хитрій системі “трьох будок”. Перша, найбільша, – щоб гостям показувати. Друга, трохи менша, – з родичами посидіти. Третя, схожа на сарай, – для життя. Пічки з рогачами і горщиками – у дворі, щоб не диміли.

У радянські роки район Вилкове було прикордонною зоною, однак з 1992 року в’їзд сюди вільний для всіх бажаючих. Румунія – ось вона, рукою подати, тільки перепливи Старостамбульське гирло. Але, як кажуть прикордонники, жоден контрабандист навіть не намагається – кругом очеретяні плавні, пропаща справа.

Так що, для тих, хто ще не зібрав грошей на Італію, пропонуємо поки помилуватися нашою, «Українською Венецією». Саме тут природа й люди живуть поруч, а увечері можна взяти пляшечку вина, присісти на березі Дунаю й просто відпочивати. Відчуття просто ні з чим не порівнянне, коли сидячи біля будиночка в невеличкому зеленому садку і попиваючи смачне домашнє вино чуєш за парканом шум проїжджаючого моторного човна, а не мотоцикла або машини. І що зовсім дивним здається для людини з міста – це побачити, як корів перевозять на човнах пастися на заповідну сушу, а ночувати повертають додому на острови. На човниках в які і людині сісти страшнувато і де весляр, як гондольєр, по-венеціанськи стоїть , відштовхуючись чотириметровим веслом, гордо їдуть корівки, зачіпаючи рогами очерет. В Вилковому їх дражнять “морськими сонечками”.

admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *