Теракт у московському метро в 1977 році

Теракт у московському метро в 1977 році

8 січня 1977року в Москві прогриміли три вибухи: у вагоні метро на перегоні між станціями «Ізмайлівська» й «Першотравнева», потім – в продуктовому магазині на Луб’янці, неподалік від будівель КДБ. Останній пристрій був закладений в урну поблизу продовольчого магазину № 5 на вулиці 25 Жовтня (зараз Микільська). При вибухах загинули семеро людей, 37 отримали поранення. Відповідальність за теракти ніхто на себе не взяв.
В КДБ майже відразу припустили, що вибухи – справа рук націоналістів, українських чи вірменських. В інтерв’ю «Независимой газете» член оперативно-слідчої групи підполковник КДБ Аркадій Яровий розповідав, що їм наказали «зняти і розтопити весь сніг з даху Історико-архівного інституту, який розташовувався на вулиці 25-річчя Жовтня поруч з місцем вибуху». Там виявили перший речовий доказ – маленьку стрілочку від будильника «Слава» виробництва Єреванського годинникового заводу.
Бомби були «упаковані» в качатники – чавунні товстостінні місткі каструлі з важкою кришкою. Зібравши осколки качатників, слідчі з’ясували, що їх виготовили на заводі в Харкові. «Мені пощастило: на місці з’ясувалося, що дана партія – всього 50 качатників – була експериментальною, мала особливий колір і склад емалі, через що в торговельну мережу не пішла. Начальство використало їх як дарчі, і мені вдалося скласти список тих, хто став власником настільки рідкісного виробу », – розповідав Яровий.
Але всі ці копіткі вишукування могли і не дати результату, якби не випадок на Курському вокзалі Москви: в жовтні 1977 року, тобто через 8 місяців після першого вибуху, патруль виявив сумку з незпрацювавшим вибуховим пристроєм. В сумці слідчі знайшли синю спортивну куртку з олімпійською нашивкою із Єревану і шапку-вушанку, а в ній – кілька чорних кучерявих волосків.
Міліція зайнялася пошуком пасажирів, що підходять за прикметами, на всіх поїздах південного напрямку, а також в аеропортах: спецслужби припускали, що виконавці невдалого теракту одразу покинули Москву. У поїзді на кордоні Грузії й Вірменії міліція звернула увагу на Акопа Степаняна – на ньому були сині спортивні штани з того ж комплекту, що і виявлена раніше куртка, – і на його друга Завена Багдасаряна. Мету поїздки в Москву вони пояснити не змогли. Їх етапували в Єреван.
При обшуках в квартирах Степаняна і Багдасаряна слідчі знайшли додаткові докази, в тому числі й нові бомби. Через деякий час затримані дали свідчення на третього – організатора і натхненника терактів, колишнього активіста націоналістичної «Національної об’єднаної партії» Степана Затикяна.
У 1964 році СРСР в черговий раз скорегував ідеологічний курс. Першого секретаря КПРС Микиту Хрущова «відправили у відставку», до влади прийшов Леонід Брежнєв. Відлига 60-х скінчилася. Але Єреван ще деякий час продовжував жити за старими правилами, тобто в режимі відносної свободи. Найголовнішим питанням, яке в ті роки обговорювала інтелігенція, були історичні події 50-річної давності.
Масові вбивства вірмен, що проживали на території Османської імперії, почалися наприкінці XIX століття. Тоді турки вбили кілька десятків тисяч чоловік. Але справді масштабні депортації, висилки і знищення не мусульманського населення – в тому числі ассірійців і греків – почалися в 1915 році. У період до 1923 року, за різними оцінками, загинули від 800 тисяч до 1,5 млн осіб. Ще більше вірмен бігли в інші країни, заснувавши там численні діаспори.
Після поразки у Першій світовій війні був підписаний Севрський мирний договір, згідно із яким до Вірменії відходили території сходу Туреччини, де до геноциду проживали вірмени. Однак в 1920 році меджліс Туреччини цей документ не ратифікував. Трьома роками пізніше в Лозанні був підписаний новий мирний договір на більш вигідних для Туреччини умовах.
П’ятдесята річниця геноциду припала на 24 квітня 1965 року. Місцева влада розуміла, що ігнорувати цю дату неможливо. Москва дозволила провести скромні за масштабом і стримані по тону «офіційні» заходи. Але несподівано для влади в Єревані розпочалася масова маніфестація, в якій взяли участь до ста тисяч чоловік. Малося на увазі, що це скорботна хода, але гасла присутніх – а це були в основному молоді люди – швидше закликали до реваншу.
Учасники скандували «Землі!», «Землі!», Вимагаючи повернути території Вірменії, що знаходяться під контролем Туреччини, а також Нагорний Карабах і Нахічевань – вони за рішенням радянського уряду дісталися Азербайджану.
Протестуючі несли плакати «Справедливо вирішити вірменське питання!». Вони зібралися біля будівлі оперного театру, де у цей час проходив офіційний захід. Переговірники з числа запрошеної в оперу інтелігенції попросили мітингувальників розійтися, у відповідь полетіло каміння. Пожежні, що стояли напоготові, направили на юрбу брандспойти. Демонстрацію розігнали, а пізніше ввечері і вночі дружинники били перехожих з траурними значками на грудях. Ох, як це все нагадує наших «тітушок»…
У наступному, 1966 році демонстрації і ходи повторилися, влада припиняла їх все більш жорстко. Міліція і КДБ заарештовували сотні людей, а молодь все сильніше цікавили націоналістичні ідеї.
Незадовго до цих подій в республіці відзначався небувалий рівень зростання побутового націоналізму. В РАЦСах відмовлялися реєструвати дітей з невірменськими іменами, пари стали вінчатися в церкві, музичні колективи почали виконувати забуту вірменську середньовічну музику, в основному церковну.
На тлі зростання націоналізму і серії масових протестів в 1966 році виникла підпільна сепаратистська організація «Національна об’єднана партія» (НОП), якій пізніше вдавалося протистояти радянським властям протягом декількох десятків років – аж до розпаду Радянського Союзу.
Її засновниками були художник Айказ Хачатрян та студенти Степан Затикян й Шаген Арутюнян. Точне число активістів НОП встановити так і не вдалося. Відомо, що мова йшла про сотні прихильників. На тому етапі поступове зростання рядів було мало не єдиною метою організації. Ідеологи думали, що за допомогою масових протестів зможуть добитися від влади виконання Конституції Радянського Союзу, точніше, статті 17 основного закону: «За кожною радянською республікою зберігається право вільного виходу із СРСР».
Перше покоління лідерів виявилося за ґратами вже через два роки: в 1968 році в Єревані пройшла перша серія арештів і судів по справі НОП. Айказ Хачатрян, Степан Затикян і Шаген Арутюнян звинувачувалися за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» і за участь в «антирадянській організації». Суд засудив їх п’ятирічними термінами.
Новим лідером вірменських сепаратистів став Паруйр Айрікян – ця людина до цих пір активно бере участь в політичному житті Вірменії, декілька раз висував свою кандидатуру на президентських виборах в республіці. У ті роки Айрікян навчався на другому курсі Єреванського політеху. На момент арешту лідерів він очолював молодіжне крило НОП.
В інтерв’ю в програмі «Як це було» Айрікян розповідав, що в якості керівника молодіжного крила він командував як мінімум сотнею активістів. Підпільна організація мала складну структуру, її активісти часто не були знайомі один з одним – спілкувалися або через зв’язкових або через безпосередніх керівників.
Конспірація не вберегла від наступної серії арештів: у березні 1969 року Паруйра Айрікяна та інших активістів засудили до 4 років позбавлення волі за розповсюдження антирадянської літератури та антирадянську пропаганду.
НОП не була терористичною організацією, її члени не готували вибухи або диверсії. Якби у КДБ були найменші підозри, що активісти готують теракти, в суді звучали б абсолютно інші звинувачення, а заарештовані отримали б значно більші терміни.
Але колишні лідери визнають, що в першій версії програми партії дійсно були фрази, які при бажанні можна трактувати як заклики до насильства. Наприклад, в тексті 1967 року стверджувалося, що НОП буде домагатися своїх цілей «за всяку ціну».
Новобранці в обов’язковому порядку давали клятву. У викладі Паруйра Айрікяна вона звучить так:
«На землі шматок небес, земний рай, наша батьківщина. Багато твоїх синів прагнули до того, щоб ми жили в людських умовах, мали свободу, щоб наша країна була рівною серед держав світу, але вони стали жертвами. Тепер настала наша черга боротися. Якщо ми хочемо жити, дотримуючись людської гідності, ми повинні бути готові на всяке жертвоприношення. Мати-батьківщина, прийми нашу клятву як запоруку того, що ми стаємо відданими борцями ».
Через деякий час сепаратисти від цього ритуалу відмовилися – з релігійних причин. «Ми християнський народ, а в Біблії сказано” не клястися “. Ми вирішили – якщо ти кажеш так, ти кажеш так, ні – ні, а клятва шкідлива, тому що все, що ти кажеш без неї, може бути брехнею », – пояснює Айрікян.
Арешти і суди не зруйнували організацію. На початку 70-х всі лідери знову опинилися на волі, в тому числі і Степан Затикян. Тактика стала змінюватися: ідеологи відмовилися від антикомуністичних заяв, і тепер сепаратисти зробили ставку на референдум: головне – домогтися голосування, щоб народ сам вирішив, чи залишатися республіці у складі СРСР або ставати незалежною державою.
Поки інші активісти реанімували рух, Затикян фактично пішов з НОП. «У 73 році у нас з Затікяном з’явилися розбіжності. Він закликав мене виїхати до родичів за кордон, – згадує Айрікян. – Він говорив, що немає сенсу продовжувати боротьбу, потрібно виїхати. Ми відсторонилися. Він чоловік моєї сестри, це теж стало грунтом для розбіжностей: раніше він говорив, що ми не повинні мати особисте життя, бо присвятили себе боротьбі ».
У 1974 році КДБ знову заарештував активістів НОП, на цей раз 11 людей. Відійшовший від справ Затикян залишився на волі. У 1975 році він зробив відчайдушну спробу вирватися з СРСР – відмовився від радянського громадянства і подав заяву на виїзд з Радянського Союзу. Йому відмовили.
Співробітники КДБ стверджували, що серед інших доказів, знайдених в будинку Затикяна при обшуку, була виявлена фотографія «керівника зарубіжної терористичної організації “Дашнакцутюн “». Інші лідери стверджували, що ніяких зв’язків із закордоном у радянських вірмен, «на жаль», не було, хоча багато хто і розраховував на допомогу громад по всьому світу. Але в післявоєнний час ця організація дотримувалася «реалістичного підходу в питанні про ставлення до Радянської Вірменії».
Партія «Дашнакцутюн» з’явилася в 1890-х роках. У вигнанні активісти організації дійсно неодноразово вдавалися до терористичних методів. В жовтні 1919 року з’їзд «Дашнакцутюн» оголосив операцію «Немезіс», мета якої – ліквідація головних організаторів геноциду вірмен. У «списку на знищення» числилися 41 чоловік, більша частина з них була заочно засуджена до смерті рішенням Константинопольського суду. Майже всі вбивства відбулися в період з 1920 по 1922 роки, загинули щонайменше 10 колишніх високопоставлених чиновників Туреччини та Азербайджану.
На початку 1970-х в різних кінцях світу почали активно діяти численні терористичні групи – як ліворадикальні секти, так і націоналістичні організації. Близькосхідних вірмен надихає діяльність «Народного фронту звільнення Палестини».
У різний час виникли з десяток організацій, які взяли на себе відповідальність за насильницькі дії. Головна мета у терористів одна: провідні країни світу повинні визнати факт геноциду вірмен турками і відновлення історичної Вірменії, що включала б у себе території східної Туреччини та Вірменської РСР.
У ЗМІ стали з’являтися назви «Справедливі командос вірменського геноциду», «Вірменська секретна армія звільнення Вірменії» (АСАЛА), «Вірменський фронт визволення». Зміцнення бойових організацій відбувалося на тлі громадянської війни в Лівані, де вірменам доводилося самостійно обороняти квартали своєї громади.
Першою гучною акцією стало захоплення турецького посольства в Парижі в 1981 році: терористи взяли в заручники 56 осіб і зажадали від турецької влади звільнення декількох політв’язнів, в тому числі турецької і курдської національностей. У 1982 році ця група атакувала аеропорт в Анкарі, роком пізніше – підірвала чергу до кас в паризькому аеропорту Орлі.
Останній теракт призвів до розколу в організації: частина бойовиків була незадоволена тим, що загинули випадкові люди не турецької національності, і виступила проти методів «сліпого терору».
Примітно, що одночасно з вірменськими підпільними організаціями ті ж методи і в той же історичний період використовували й інші націоналістичні сили: баскська ЕТА, ірландська ІРА, Фронт визволення Квебеку та інші сепаратисти по всьому світу.
Всього ж за 30 років діяльності різні збройні угруповання вірмен зробили не менш 200 терактів і 70 політичних вбивств, понад 40 замахів, поранення отримали понад півтисячі людей. Факт геноциду вірмен визнали більше 20 країн, в тому числі США і Франція.
Адвокат, який захищав Затикяна, згадує, що під час слідства той жодного разу не визнав своєї провини. Його подільники давали плутані, суперечливі свідчення: спочатку стверджували одне, а потім – прямо протилежне. Суд тривав 8 днів. За словами правозахисників, він проходив в надзакритому режимі. Свідки теракту і працівники органів стверджують зворотне – що в залі засідань були присутні всі, хто хотів, включаючи представників вірменської інтелігенції.
В архівах ФСБ збереглися записи з останнім словом обвинувачених: виконавці теракту зізнаються, що дійсно закладали бомби. Затикян поводиться інакше – він з перших днів процесу поводився вороже, не визнавав суд і відмовлявся брати участь в засіданнях; його кілька разів видаляли із зали. «Я вже неодноразово говорив, що я відмовляюся від вашого судилища, й ніяких захисників не потребую! – Кричав Затикян під час останнього слова. – Я сам обвинувач, а не підсудний, ви непідвладні мене судити, оскільки жидо-російська імперія не є правова держава, це треба твердо пам’ятати ». Потім він перейшов на вірменську: «Передайте іншим – нам залишається помста і тільки помста».
Всіх підсудних засудили до розстрілу, а через 5 днів – в рекордний термін, без звичайної в таких випадках відстрочки – привели вирок у виконання. Суспільна реакція на вирок була суперечливою. Радянські правозахисники дійшли висновку, що теракти були провокацією КДБ, а страчені сепаратисти винні лише в тому, що ненавиділи Радянський Союз. Перегляду справи зажадав Андрій Сахаров – мабуть, єдиний випадок, коли правозахисник заступався за людей, звинувачених у тероризмі.
Не повірили офіційній версії і соратники по НОП. Раніше засуджених (на той момент в тюрмах продовжували сидіти заарештовані в 1974 році 11 чоловік) викликали на допити у справі про теракти, але КДБ так і не домігся підтверджуючих версію слідства показань. «Я став жертвою, єдина моя вина – що я залишаю двох дітей», – нібито відразу після вироку сказав Затикян своїй дружині.
У радянських газетах про вирок майже не писали. В «Известиях» вийшла крихітна замітка про вирок «трьом терористам», але вказувалося тільки прізвище Затикян. Вірменським ЗМІ писати про цю справу заборонили. Але справа все одно обговорювалася в республіці. Репутація НОП сильно постраждала. Незважаючи на те, що співчуваючі не вірили в офіційну версію, люди все одно допускали думку: «а раптом вони все ж причетні до терору?»
Схожа стаття  Джозеф Уейл - король афер
Василь Симойлов

Василь Симойлов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Adblock
detector