Міф про Олександра Невського

Міф про Олександра Невського

Одного разу моя знайома вирішила зробити подарунок сину, придбавши іконку в лавці Київської Печерської лаври. Продавчиня запропонувала ікону святого князя Олександра Невського, оскільки сина звуть Олександром. Помітивши мій вираз обличчя, знайома відмовилась від покупки, а пізніше перепитала – «Що не так?».
Святий, «символ Росіі», великий князь, полководець, стратег. Його почитають і шанують росіяни. В 2008 році вийшов на екрани російський фільм «Олександр. Невська битва ». Фільм, безумовно, фантастичний, в якому, до того ж, чимало ляпів.
Звідки взагалі взявся історико-романтичний міф про Олександра як якогось «великого полководця»?
У 1547 році цей міф створив Іван Грозний, який і канонізував Олександра Невського в святі (разом, до речі кажучи, з десятками татарських мурз, що перейшли на службу Грозному). Цей 1547 знаменний і тим, що князь Іоанн IV вирішив себе самопроголосити «царем». У той час московський правитель збирався захопити владу в ординських царствах – тому потрібен і царський титул (який правителям Орди дав візантійський імператор Михайло в 1271 році, але московські князі його, звичайно, ніколи не змогли б отримати). У рамках цих «ідеологічних» приготувань до влади над Ордою Іван Грозний створив, в тому числі, й міф про Олександра як нібито «керівника боротьби Русі з Заходом», хоча той насправді був закріпостителем Русі в Орду.
По-перше, героїзація двох битв Олександра як би відводила в тінь його колабораціонізм з татарами. А по-друге, Іван Грозний вимагав від переходящих йому на службу сторонніх племен – прийняття московської віри одночасно з присягою йому як богоцарю, і святий Олександр дуже підходив на роль «кумира» для новонавернених ординців: з татарами дружив, воював тільки з Заходом. Тобто, «свій».
Третю причину називає московський історик Олексій Бичков у книзі «Московія» (М., 2005):
«Три рази Олександр відбивав напади литовців. Перемагаючи західних ворогів – шведів, німців і литовців, Олександр зовсім інакше тримав себе по відношенню до татар. У 1252 році він утвердився на великокнязівському Володимирському престолі. Повну покірність хану [царю] він вважав єдиним засобом збереження влади, а тому він їздив в Орду з багатими дарами, вказав безумовну покору волі хана і переконуючи інших коритися.. Ймовірно, за це він і був зарахований церквою до лику святих ».
Чи не церквою, а особисто Іваном Грозним, який в 1547 році робить себе «царем» і цього ж року канонізує Олександра як зразок княжої слухняності царю. Нагадаємо, що за східними традиціями необхідно було на карачках лізти до повелителя та цілувати йому чоботи.
Треба, до речі, уточнити, що правителі Орди ніколи не іменувалися «ханами» (їх так стали називати тільки історики царської Росії). Хан – це просто коган, князь, конунг, але правили Ордою царі – і саме в царському титулі вони фігурують у всіх древніх руських літописах. Ця помилка, до речі кажучи, зустрічається і в книгах А. Бичкова, який вживає, наприклад, вираз «царювання хана Узбека», хоча хан може тільки ханствувати, а не царювати. Але повернемося до фільму.
Найважливіший епізод картини – зустріч Олександра з татарськими баскаками. «Монгол» говорить юному князю, що, мовляв, вся Русь платить данину, а ти один не платиш. (Це неправда, Олександр не тільки сам її справно платив, а й служив у Орди «вишибалою» данини з непокірних руських земель.)
Олександр відповідає дорогому гостю, що визнає велич Батия як владетеля всього Всесвіту, а данину не платить тільки тому, що відбиває напад Заходу на сей улус Орди. Монгол прийняв пояснення, вони ще трохи пожартували та посміялися, веселий баскак поїхав з кращими дружніми почуттями.
Бояри Новгорода незадоволені – вони звинувачують Олександра не просто в колабораціонізмі з татарами, а й у тому, що у нього з ними якісь свої особисті тісні стосунки. Щоб «згладити» цей момент, автори фільму змушують Олександра сказати: «Монголи вороги» – що виглядає просто обманом новгородців, бо як князь ніколи руки не підняв проти монголо-татар, взагалі жодним вчинком не показав непокірність загарбникам.
Чому ж князь вирішив воювати не проти Орди, а проти Заходу?
Олександр у фільмі говорить: «Монголи вороги, але свою віру не нав’язують». Авжеж – бо монголи з московитами були однієї віри – православної несторіанської.
Син Батия Сартак – був саме такої віри. Мало того, Сартак і Олександр Невський були поріднені Батиєм у брати через ритуал змішування крові. Зверніть увагу на цей факт, адже це не просто забавки! Ритуал кровозмішення означав, що віднині в жилах Невського та його нащадків тече «благородна кров» ординських царів роду Чингісхана. Згідно традицій того часу тепер «кровний» родич мав навіть право бути спадкоємцем роду.

А. Бичков пише (стор. 172): «Між іншим, Бату, в свою чергу, доручив своєму синові і співправителю Сартаку – християнину (ймовірно, несторіанської конфесії) – управляти руськими справами. З цього моменту росіяни повинні були мати справу тільки з Сартаком ».

Несторіанство – це відгалуження в православ’ї, що обожнювало владу не тільки як «дану Богом», але як представника Бога на Землі. Тобто, у несторіан правитель – це і є Бог (як фараон у древніх єгиптян).
Ця єресь не була релігією ні у Візантії (хоча Олександр у фільмі фантазує, що у нього «візантійська віра»), ні в Київській Русі, ні в ВКЛ. Суздальська держава перейняла несторіанство у своїх східних сусідів, де воно було поширене, і точно так несторіанство стало релігією Орди. У храмах Московії-Суздальського улусу на фресках як рівня Ісуса і апостолів зображувалися царі Орди, а потім – після здобуття незалежності Москви – вже правителі Московії: князі Іван III, Василь III, Іван IV, цар Борис Годунов. При Романових ці стародавні фрески масово збивалися у всіх храмах.
Тому слова Олександра у фільмі «Монголи … свою віру не нав’язують» – абсолютно безглузді, бо у московитів і монголів віра була одна спільна. Мало того, сам князь сприяв зміцненню єднання цієї Москово-татарської віри: в 1261 році цар Орди Берке схвалив ініціативу Олександра Невського про організацію руського несторіанського єпископства в Сараї, що повністю об’єднувало релігію Олександра з релігією Орди.
Орда залишалася повністю православною (несторіанською) країною до самої смерті Олександра, а прийняла іслам тільки вже за царя Узбека, що правив у 1313-1341 роках (це його вже ісламське ім’я, православного з народження не збереглося). Тоді десятки представників роду Чингізидів не схотіли приймати іслам і, будучи вірними православ’ю несторіанського толку, бігли до Московії, де назавжди осіли.
Знаючи все це, стає зрозумілим, чому Олександр воював проти Заходу. По-перше, він був однієї віри саме з татарами Орди, а не з латинянами. По-друге, перехід в латинську віру зводив Олександра тільки до рівня банального феодала (у фільмі він говорить, що в латинстві може бути тільки слугою у західних правителів). А от у несторіанських рамках Орди він був частиною божественної влади, таким собі фараоном для своїх підданих. А побратавшись з Сартаком, ще й нащадком роду чингизідів. Це, звичайно, куди більше, ніж місце просто феодала в західній феодальної ієрархії.
Першим колабораціоністом став батько Олександра. А. Бичков пише:
«Східні руські князі першими змушені були присягнути Бату на вірність».
Чому «змушені були»? Їм хтось руки вивертав? Могли виїхати до ВКЛ, вільного від Орди, де продовжували б боротьбу за свободу своїх земель від татарської окупації. Але не зробили цього. З таким формулюванням і генерал Власов «був змушений присягнути Гітлеру на вірність».
І далі: «Ще в 1242 році великий князь володимирський Ярослав I направився в ставку Бату, де його затвердили на посаді … Його син Костянтин був відправлений у Монголію, щоб запевнити регента у своїй і батьковій лояльності».
Нагадаю, що старших синів князів-колабораціоністів татари у себе в Орді тримали як заручників: трохи «затверджений на посаді» повів себе не так – його старшого сина на шматки поріжуть лютою карою.
«У 1246 році, як ми знаємо, великий князь Ярослав Всеволодович сам відправився в Каракорум, де був присутній на церемоніях, присвячених сходженню Гуюка на трон. Ярослав Всеволодович більше не повернувся на Русь; він захворів і помер в Монголії. … Отримавши звістку про смерть батька, сини Ярослава Олександр Невський та Андрій Суздальський вирушили в ставку Бату, щоб присягнути йому на вірність. Бату наказав їм обом попрямувати в Каракорум, для того щоб засвідчити свою повагу великому хану [великому царю] (1247) ».
Н.М. Карамзін писав у «Історії держави Російської», що в 1249-1250 рр.. Олександр та його брат повернулися від великого царя Орди, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю «південну Русь і Київ». Андрій же посів на престолі Володимирському.”
Ось звідки беруться претензії московитів на Київ – їм великий цар Орди його подарував.
Замість Києва Олександр відправився в Новгород. У 1258 році брати Олександр та Андрій криваво придушать там за допомогою татар антиординський заколот, який був піднятий проти спроб рекрутувати жителів Новгорода в ординську армію.
Але що ж виходить? В одному випадку Невський захищав жителів Новгорода від агресії із боку Заходу – а через кілька років сам став агресором: висловлюючи волю Орди, знищував свободу Новгорода і вбивав його захисників.
Звідси виникає закономірне питання: а за що все-таки воював у Невській битві і Чудській битві Олександр – за Русь або ж за Орду?
Ось перший аспект цього питання: треба зауважити, що син Олександра Невського брав участь в інших походах Орди – не менше героїчних, ніж Невська битва і Чудська битва. Але про них історики Росії віддають перевагу «не пам’ятати», бо це підмиває значення цих двох битв його батька як нібито «битв за Русь». А.Бичков пише вже в іншій книзі «Льодове побоїще й інші« міфи »російської історії» (М., 2008):
«У 1277 Менгу-Тимур розв’язав кампанію проти кавказьких алан (осетинів). Ряд руських князів, в тому числі й син Олександра Невського Андрій Городецький, брали участь у війні проти алан. У 1278 руські війська захопили головну фортецю аланів – місто Дедяков. Руським дісталася багата здобич. За істотний внесок у справі розгрому ворога Менгу-Тимур похвалив руських та нагородив багатьма дарами ».
Як бачимо, син Олександра героїчно воює зовсім не за Русь, а за розширення імперії Орди. Звичайно, «син за батька не відповідає», але ж батько-то був тих же переконань.
Мало того, сини Олександра, очевидно, брали участь і в поході Орди проти ВКЛ. Найважливіша не менше, ніж Грюнвальдська, але замовчувана істориками царизму і СРСР Окуневська битва відбулася біля Койданово (нині Дзержинськ Мінської області) восени 1275 по володимирському літочисленню або на початку 1276 по білоруському.
У “Року 1276 Курдай солтан, цар заволскій, бажаючи помститися за забитого батька свого царя Балаклая, від литовських та руських князів (забитого) під Кайдановим, зібрали всі орди свої Заволскіе, Ногайські, Казанську, Кримську і тягнув на руське князство, вогнем і шаблею плюндруючі” . (ПСРЛ, М.1975 р., т. 32, стор 24).
“Того ж літа ходиша татарове і Рустїї князи на Литву”, – під 1275 роком повідомляє нам володимирський літописець. (ПСРЛ. М.1965 р., Т.30. Стор. 95). Під поняттям «Рустїї князі» тут слід, звичайно, розуміти нащадків Олександра Невського і його брата.
Проти цієї сили виступив князь Новогрудський Тройнята Скиримонтович. До нього на допомогу прийшли два його брата, що стояли на чолі Карачіївського та Чернігівського князівств, Пісімонт Туровський та Стародубський. Прибув Великий Князь Київський Святослав, Семион Друцький, Давид Луцький, княжата Волинські.
Історик Є. Макарівський писав у статті «Битва Куликовська, битва Окуневська …»:
«Сюди, де розташувався татаро-суздальський (татаро-московитський) стан, підійшли і білорусько-українські (литвинсько-русинські) раті і сміливо атакували ворога. Битва почалася рано вранці та тривала увесь день. Обидві сторони билися із більшою жорстокістю, але до вечора опір татар-суздальців було зламано й вони побігли. Переслідування тривало до глибокої ночі. Лише із невеликою частиною сил Курдану вдалося врятуватися. Багато полягло в цьому бою й білорусько-українського (литвинсько-русинського) лицарства. Полягли на полі бою Любарт Карачевський, Пісімонт Туровський, брати Тройняти, Симеон Друцький та Андрій Давидович.
Радянський історик А.Н. Насонов вказує на те, що: “Літопис неохоче повідомляє про похід татар у 1275 р. на Литву за участю ” російських князів “; похід цей, між іншим, супроводжувався спустошенням тих руських земель, через які проходили ординські війська, а успіх походу був більш ніж сумнівним; ми не знаємо навіть, хто з російських князів у ньому брав участь “. (А.Н. Насонов. Монголи й Русь. М-Л., 1940 р., стор 63-64). Що ще може сказати московський історик про битву, в якій Москва і Орда втратили останню надію на спільну владу над Руським Світом? »
Тут мова йде не тільки про колабораціонізм Олександра Невського, його брата та їхніх дітей, які свої землі погодилися бачити частиною Орди і самі погодилися цілувати чоботи (як ритуал вітання) своїх ординських господарів. Вони, як і генерал Власов, ще й повели свої війська «Володимиро-Суздальської Русі» вже проти самої Русі – в рядах ординської армії. Це вже зрада Русі в квадраті: вони хотіли ВІЛЬНУ Русь теж зробити частиною Орди.
А як же: адже «Олександр та його брат повернулися від великого царя Орди, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю« південну Русь і Київ »». Ось вони і йшли сюди війною, бо царі Орди їм «всю Західну Русь дарували».
Ось другий аспект питання. У битві на Синій Воді 1362 року Велике князівство Литовське звільнило землі Києва (нині Україну) від Орди, від данини Орді, зробило знову вільними.
Це звільнення Русі Києва – російська влада і історики вважають «захопленням Русі Литвою» (насправді тоді вже про захоплення земель Орди треба говорити), бо ще Олександр Невський отримав від царя Орди ярлик на володіння «південної Русі і Києвом». Мовляв, це звільнення «суперечить ярлику».
Надалі правителі Росії саме на цей ярлик завжди посилалися (або його мали на увазі, його не згадуючи) у своїх «історичних претензіях на Київ».
Але питання треба ставити інакше – тільки в площині національної свободи руських земель від влади Орди. Замість цього в Росії постулюється протилежний принцип: називати «руським» тільки те, що залишилося в Орді і інтегрувалося в Орду. Що, в такому випадку, за своїм змістом та ментальності – і є вже Орда, а ніяка не Русь. Наприклад, Лев Гумільов знаходить у книзі «Від Русі до Росії», що «українці і білоруси перестали бути Руссю в XIII-XIV століттях», тому що були вільні від життя в Орді. Тобто виходить, що «Руссю» треба вважати не вільну від Орди Русь, а тільки ту її частину, яка «знемагала від татаро-монгольського іга», але при цьому намагалася в це ярмо і вільну Русь затягнути – але якщо її не затягла, то та вже «і не Русь зовсім». Аналогічний термін РПЦ «Свята Русь», під якою розуміється тільки «Русь», яка інтегрувалася в Орду і стала її столицею і її серцем. Мало того, і перейменувала Орду в Росію.
Все це дозволяє зробити висновок, що Олександр Невський – це не захисник Русі і не герой Русі, а захисник і герой Орди, яка тільки в 1721 році за Петра I з Великої Тартарії була перейменована в Росію.
Причому, термін «Московія» чи «Московська Русь» щодо епохи Олександра непридатний, тому що ніякої «Московської Держави» не існувало до князя Івана III, який в 1480-х вперше проголосив незалежність Москви від ординських царів. Та й Москви як чогось помітного при Олександрі ще не було. Можна говорити лише про «Суздальську Русь» і «Новгородську Русь», але їх інтереси, як ми бачимо, Олександр Невський ставив нижче інтересів Орди.
Лев Гумільов цим захоплюється і знаходить у цьому «дар провидця» у князя, який своєю політикою колабораціонізму з монголами «заклав основи майбутньої величезної Росії». Цей концепт виходить тільки з тієї реалії, що Іван Грозний зміг захопити владу в Орді – і потім вдалося за століття слов’янизувати (з мови, звичайно, але не ментально) ординські Астраханське царство, Казанське царство, Сибірське царство – а пізніше і Кримське царство. Тобто, Орда зникла, ставши Росією. А в храмах віруючі продовжують бити поклони святому князю..

P.S. Сучасником Олександра Невського є ще один канонізований церквою князь. Це князь Чернігівський – Михайло. Його було вбито в столиці Золотої орди за відмову стати на коліна перед ханом.

Реклама

Схожа стаття  Право першої ночі
Василь Симойлов

Василь Симойлов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Adblock
detector