десант CC

десант CC

«Якби я не бачив все це на власні очі, то ніколи б не повірив, що таке взагалі можливо здійснити», – вказав у своєму рапорті офіцер британської армії Арчибальд Уейвелі. Рапорт же він підготував після того, як восени 1935 року відвідав великі навчання Червоної Армії, на яких – згідно із затвердженим сценарієм – була здійснена просто гігантська на ті часи повітряно-десантна операція: викинутий парашутний десант чисельністю близько 1000 чоловік, а ще 2500 десантників і важке озброєння були висаджені посадочним способом, за допомогою планерів.

В результаті послідувавшого за висадкою десанту наступу умовний противник був умовно знищений. Нічого подібного на Заході тоді ще не те що не проводилося, тоді такі операції й проводити фактично нікому було. Проте з ряду причин велику популярність у роки Другої світової війни отримали повітряно-десантні війська нацистської Німеччини.

Реклама

Норвегія, Бельгія і Голландія, Крит – ці назви міцно пов’язані із німецькими десантниками, а операції , що проводилися там пильно вивчалися військовими експертами в академіях багатьох країн світу і вже неодноразово й докладно описані в книгах і статтях, по них зняті документальні та художні фільми. Однак є сторінки в історії цього роду ЗС Німеччини, мало відомі широкому загалу. Наприклад діяльність підрозділу, який носив не тільки знак летячого орла люфтваффе, але ще й есесівські «зіг-руни».

У західних військових істориків є своє трактування того, чому було сформовано даний підрозділ. Так, на їхню думку, батальйон зобов’язаний своїм народженням суто «невгасимому прагненню Гіммлера встановити контроль над усіма сферами життя в Тисячолітньому рейху». У тому числі і в сфері військової організації держави. А восени 1943 року нібито дійшла черга і до вотчини Герінга, а точніше – до повітряно-десантних військ. Рейхсмаршал тоді був в опалі у Гітлера – в тому числі і за недавній провал операції з організації повітряного мосту для постачання оточеної в Сталінграді армії Паулюса. Ось рейхсфюрер CC і вирішив, мовляв, «прибрати до рук небо». І якщо раніше слова Герінга: «Все, що літає в небі Німеччини, знаходиться під моїм контролем» – були рівносильні табу, то тепер «чорний Генріх» зважився його порушити.

Реклама


Є, втім, інша версія того, чому в складі СС був сформований парашутно-десантний батальйон. Ряд істориків стверджують, що Гіммлер зробив це з дещо іншої причини. Справа в тому, що 12 вересня 1943 року була успішно проведена вельми смілива операція «Дуб» (Unternehmen Eiche), метою якої було звільнення посадженого під домашній арешт скинутого Беніто Муссоліні . Близький друг Гітлера, колишній диктатор утримувався під охороною італійських солдатів в готелі «Campo Imperatore» у Гран-Сассо, одному з найбільш знаменитих гірськолижних курортів Італії, розташованому в Апеннінських горах, приблизно в 110 км від Риму. Операція, спланована і здійснена за активної участі «головного диверсанта Третього рейху» Отто Скорцені і підрозділу спеціального призначення, відібраного «людиною зі шрамом» з військовослужбовців СС (до операції залучалися також підрозділи німецьких повітряно-десантних військ, льотчики і кілька італійських офіцерів), виявилася вельми успішною – в ході швидкоплинного бою опір італійського гарнізону було зламано, Муссоліні звільнений і з тріумфом доставлений до Адольфа Гітлера. Ось тоді-то, як стверджують ряд зарубіжних істориків, у Генріха Гіммлера і виникла ідея про створення в рамках підпорядкованої йому організації СС ще й окремих повітряно-десантних підрозділів, а, мовляв, момент з опалою Герінга – це просто вдалий збіг і сприятливий збіг обставин , що сприяло швидкому втіленню задуму рейхсфюрера СС.

Наказ про формування спеціального 500-го парашутно-десантного батальйону СС надійшов прямо зі ставки Гітлера. Основним призначенням нового підрозділу повинно було стати здійснення спеціальних операцій та відповідних акцій. При цьому велику частину особового складу батальйону повинні були скласти добровольці. Решту ж кандидатів належало набрати з військовослужбовців СС, засуджених за різні злочини і проступки військовими трибуналами. Таким засудженим в СС присвоювалося умовне найменування «Bewahrungs-Soldaten» – це не були якісь закоренілі злочинці, вбивці чи тому подібне, в основному в цю категорію входили «провинилися» перед рейхом: ті, хто заснув на посту або не зумів виконати відданого йому наказу , а також інші військовослужбовці, які вчинили проступки за збігом обставин, а не свідомо пішли на злочин. Їм, таким чином, надавалася можливість «спокутувати свою провину», відслуживши в рядах есесівського парашутно-десантного батальйону.

Перевагою при відборі в 500-й батальйон СС користувалися ті, хто вже проходив парашутно-десантну та іншу спеціальну підготовку. Проте потім всьому батальйону довелося вдосконалювати парашутно-десантну підготовку на базі повітряно-десантного училища в Кралєво, місті в Сербії на річці Ібар. Слід зазначити, що перша спроба організації для особового складу ряду підрозділів СС курси парашутно-десантної підготовки була зроблена ще задовго до початку війни: в 1937 році група добровольців з СС була направлена в центр парашутної підготовки в місті Стендаль, проте курс навчання вони так і не завершили (основною причиною вказується загибель одного з добровольців під час тренувань).

Першим командиром батальйону був призначений штурмбанфюрер СС Херберт Гілхофер, що проходив до цього службу в 21-му панцергренадерському полку СС 10-ї танкової дивізії СС «Frundsberg».

Реклама

Загальна чисельність батальйону становила, за різними даними, від 800 до 1000 чоловік. Особовий склад частини носив традиційні для повітряно-десантних військ люфтваффе уніформу і спорядження – за винятком додавання знаків розрізнення та спеціальних нагород СС (хоча на грудях комбінезонів у десантників-есесівців красувався традиційний орел люфтваффе). У батальйоні використовувалися стандартні парашути і озброєння, його тактика дій була типова для парашутно-десантних підрозділів німецьких повітряно-десантних військ того часу. Достеменно не відомо, чи була встановлена для десантників СС спеціальна нарукавна нашивка, але в архівах є мінімум одне фото, де на формі військовослужбовця батальйону така нашивка присутня – втім, вона могла бути і саморобною.

У бій 500-й батальйон кинули незабаром після завершення його бойового злагодження – на початку 1944 року. Однак отримане його командиром завдання не було якимось вже особливим і не повинно було зажадати від його підлеглих навичок стрибків з парашутом. Навпаки, завдання виглядало тривіально для СС – батальйону належало боротися з партизанами спочатку в Югославії, а потім – в Греції та Албанії. Так тривало кілька місяців, здавалося, що про «спеціальне призначення» створеного підрозділу вже ніхто й не згадає, але не тут-то було …

У квітні 1944 року командиром батальйону замість штурмбанфюрера СС Херберта Гілхофера був призначений гауптштурмфюрер СС Курт Рибка. Саме гауптштурмфюреру СС К. Рибці довелося отримати секретну і вельми багатообіцяюче – з точки зору слави і почестей – завдання, більш «цікаве», ніж виконання звичайних охоронних і поліцейських функцій: командир батальйону отримав наказ десантуватися парашутним і посадочним – з використанням десантних планерів – способами на невеликому гірському плато в районі югославського міста Дрвар, де, за даними німецької розвідки, перебувала тепер ставка лідера югославського визвольного руху маршала Йосипа Броз Тіто.

Схожа стаття  Мавро Орбіні «Слов'янське царство»

Згідно з розробленим німецьким командуванням планом, перша група – парашутний десант – повинна була висадитися в першому ешелоні, захопити район і підготувати майданчик для прийому основної групи, якій належало висаджуватися вже за допомогою десантних планерів, разом з важким озброєнням, боєприпасами , необхідним спорядженням і продовольством. Головною метою операції був сам маршал Тіто – десантникам було необхідно захопити «партизанського полководця», в крайньому випадку ліквідувати. Після вирішення головного завдання операції десантникам належало утримувати зайняті позиції і відбивати атаки югославських партизан до того моменту, поки не підійде бойова група 373-ї піхотної дивізії і не визволить їх з оточення.

Начебто зрозуміле і не таке вже й складне завдання. Однак – тільки на перший погляд. Адже що виходило: парашутно-десантному батальйону чисельністю менше тисячі осіб належало висадитися під самим носом у штабу маршала Тіто, в самому центрі гірського району, зайнятого величезною партизанською армією, що налічувала на той момент у своїх лавах понад 10 тисяч бійців і командирів, та ще й досить добре озброєної і оснащеної. Звичайно, не вся ця армія була зосереджена поблизу району операції, але охороняли штаб Тіто вельми добре. І ось в цих умовах німецьким десантникам необхідно було захопити лідера партизанського руху, а потім ще й утримувати незрозуміло скільки часу зайняті позиції – до підходу основних сил 373 дивізії. Тим більше треба враховувати, що йшов 1944 рік – це вже не 1939-1941 роки, коли німецька армія вважалася непереможною і наводила страх на супротивників. До 1944 року нацистська військова машина вже встигла зазнати ряд серйозних поразок і стала відчувати проблеми у зв’язку з браком добре навченого особового складу, озброєння, військової та спеціальної техніки, а також різного спорядження.

Ще більш примітним був той факт, що через відсутність достатньої кількості транспортних літаків і десантних планерів есесівцям необхідно було висаджуватися – як уже зазначалося вище – у два заходи, причому з великим інтервалом і, як виявилося при подальшому детальнішому плануванні, без важкого озброєння і з мінімумом боєприпасів, спорядження та продовольства. Першій групі – 314 парашутистам – необхідно було вийти на ціль рівно о 7 годині ранку, і тільки до полудня їм на допомогу повинна була приспіти друга група – близько 400 осіб на десантних планерах DFS 230. Єдиним позитивним моментом було те, що люфтваффе тоді все ще зберігало панування в повітрі над Югославією і могли, таким чином, надати необхідну підтримку десанту.

У таких ось умовах 500-му батальйону СС належало вступити в бій з відбірними частинами югославської партизанської армії маршала Тіто. Сказати – утопія, значить – нічого не сказати. Втім, це міг бути добре розрахований військовим генієм план, правда, завершився він аж ніяк не тріумфально. Хоча це була досить унікальна по тим часам операція, і тому її коротка історія була все ж удостоєна уваги німецької пропаганди – про рейд було написано в щоденному новинному випуску німецьких збройних сил «Wehrmachtbericht».

Операція із захоплення маршала Йосипа Броз Тіто отримала кодове найменування «Unternehmen Rosselsprung», або, в перекладі з німецької, – операція «Хід конем». Дійсно, її успішний результат дозволив би німецькому командуванню відтягнути поразку на Балканах – обезголовлена армія югославських партизан цілком могла розвалитися, як картковий будиночок, на окремі частини, які вже не представляли б такої серйозної небезпеки для німецьких військових. Розуміючи всю важливість даної операції, командування СС привернуло до неї і спеціальний підрозділ СС – «Sonderverband z. b.V. Friedenthal »- створений та очолений Отто Скорцені «спецназ Гіммлера », який навесні 1944 року був перетворений в 502-й єгерський батальйон СС (SS-Jager-Bataillon 502). Правда, сам Скорцені, який командував 502-м батальйоном СС, відмовився вступити в командування операцією – відвідавши Загреб, він прийшов до висновку, що про її підготовку вже відомо противнику і досягти чинника раптовості буде практично неможливо. Більш того, «головний диверсант Третього рейху» став активно висловлюватися взагалі проти проведення операції. Його, втім, не послухали – занадто великою була спокуса одним ударом розвалити югославську партизанську армію. А даремно …

Район, де знаходився штаб маршала Тіто, розташовувався недалеко від міста Дрвар і був покритий численними печерами. В одній з них і розташувався маршал Тіто зі своїм оточенням – штаб був евакуйований туди в результаті чергового, вже сьомого за рахунком, німецького контр партизанського наступу на югославських партизанів. До цього штаб знаходився в районі міста Яйце – приблизно в 80 км на схід Дрвар, а всього протягом 1942-1943 років Тіто через німецькі операції був змушений неодноразово змінювати місце розташування своєї ставки. Ось сюди-то – в цей кам’яний мішок – і кинули 500-й пдб СС. Цікаво, що в момент проведення операції «Хід конем» в розташуванні штабу маршала Тіто перебували представники союзного командування, в тому числі – Рендольф Черчилль, син Вінстона Черчілля, а також радянська і американська військові місії.

Для забезпечення позитивного результату операції 15-й гірський корпус вермахту, створений в 1943 році в Хорватії та всю війну дислокувався там же, отримав наказ – зайняти позиції по периметру району Дрвар, перерізати ключові комунікації і вибити партизанів з пануючих висот, не даючи їм, таким чином, можливості перекинути підкріплення або вийти з-під удару. До складу угруповання увійшли: від вермахту – полкова бойова група і посилений розвідувальний батальйон триста сімдесят третій (хорватської) піхотної дивізії (пд), яку прозвали «Тигрина дивізія»; посилений розвідувальний батальйон 369-й (хорватської) пд, яку прозвали «Диявольська дивізія»; 1-й полк – без 3-го батальйону – і зведена бойова група від дивізії спеціального призначення «Бранденбург»; 92-й гренадерський полк; 54-й гірський розвідувальний батальйон і 2-й моторизований штурмовий батальйон; від СС – 500-й пдб СС, якому тимчасово додавалися бойова група 1-го парашутно-десантного полку 1-ї повітряно-десантної дивізії люфтваффе і зондеркоманда «Заваділ» (Zawadil); полкова бойова група, 13-й добровольчий гірський полк СС «Артур Флепс» і 7-й моторизований добровольчий гірський розвідувальний батальйон зі складу 7-ї добровольчої гірської дивізії СС «Принц Євген»; 105-й розвідувальний батальйон СС; від люфтваффе – крім зазначених раніше підрозділів повітряно-десантних військ Герінг виділив до 100 літаків різного призначення; від сателітів Німеччини – 1-й полк самооборони зі складу 2-ї єгерської бригади самооборони Незалежної Хорватії (пронімецька держава на території хорватської частини Югославії), а також боснійські загони «четників».

Схожа стаття  «Легкі гроші»

Операція із захоплення маршала Тіто була призначена на 25 травня 1944року, таким ось своєрідним чином німецьке командування вирішило «привітати» партизанського маршала з днем народження. Буквально кількома хвилинами після 7 ранку того дня – після бомбового удару, нанесеного літаками люфтваффе – на місто Дрвар з неба висипалися 314 парашутистів першої групи 500-го батальйону СС. Сам командир батальйону, гауптштурмфюрер СС Курт Рибка, висадився в першій хвилі, у складі групи «червона» – однієї з трьох груп, на які був поділений парашутний десант.

Десантники, які зазнали досить відчутних втрат (ще в повітрі партизани зуміли підстрелити далеко не одного парашутиста) все ж досить швидко захопили місто і призначений для прийому другої групи десанту район. Як і передбачав Отто Скорцені, партизанське командування дізналося про підготовку операції та зуміло заздалегідь організувати евакуацію і опір, зосередивши південніше Дрвар додаткові сили. Проте Курт Рибка організував дорозвідку місцевості, визначив головні цілі для подальшого штурму і став чекати підкріплення.

У призначений час в район прибула друга група десанту: планери доставили, за різними даними, від 320 до 400 солдатів й офіцерів (найбільш ймовірно, що зі складу 500-го пдб СС було тільки 320 чоловік, а інші належали іншим підрозділам – дивізії «Бранденбург », підрозділам зв’язку та авіанаводки люфтваффе), розділених на шість загонів, кожен з яких отримав свою конкретну задачу. Найбільшому із загонів, названому «Пантера» («Panther», 110 осіб на шести планерах), належало приєднатися до «червоної» групи на чолі з комбатом і атакувати безпосередньо «Цитадель», тобто укритий в горах штаб маршала Тіто, і здійснити захоплення останнього, або ж його фізичну ліквідацію. Вони тоді ще не знали, що в районі штабу вже залишилася всього одна рота охорони, а сам Тіто і його оточення благополучно евакуювалися в район міста Яйце.

Інші загони мали наступні цілі: «Greifer» («Загарбники») – захоплення британської військової місії, «Sturmer» («Бунтарі») – захоплення радянської військової місії, «Brecher» («Хвиля» або, технічний термін, «Дробарка») – захоплення американської військової місії, «Draufganger» («Шибайголови») – група розвідки і «Beisser» – група радіозв’язку.

Пілоти планерів головного ударного загону посадили апарати недалеко від печери-штабу і практично тут же до них підійшла «червона» група на чолі з гауптштурмфюрером СС Рибкою (в одному з британських джерел зазначено, що Курт Рибка на той час вже був підвищений у званні до штурмбанфюрера СС). Побачивши, як близько висадилася група «Пантера», комбат вирішив – справу майже зроблено, залишилося тільки швидким кидком увірватися в печеру і захопити партизанського «ватажка». Однак через кілька хвилин все змінилося – для десантників настало у буквальному сенсі пекло.

Залишилася, партизанська рота охорони відкрила по сівшим планерам шквальний вогонь, втрати німців почали стрімко зростати. Рибка дав червону ракету – сигнал іншим групам і загонам перегрупуватися і атакувати головну мету, печеру зі штабом Тіто. Але становище 500-го батальйону СС стало вельми незавидним: партизани, як виявилося, вже підтягували підкріплення, і якщо спочатку близько Дрвар знаходилася тільки рота охорони та особовий склад школи командирів партизанської армії, та ще кілька дрібних загонів, то незабаром в район бою після форсованого маршу підійшли вже загони 1-ї партизанської бригади і 6-ї партизанської дивізії, що мали багатий досвід боїв з нацистськими загарбниками. В результаті оборонявшіся опинилися в набагато більшій кількості, ніж нападники.

Перегрупувавшись, німецькі десантники кинулися на штурм вдруге. Однак до обіду стало ясно – «хід» не вдався: увірвавшись в одну з печер, німці зуміли захопити … тільки кітель маршала, який згодом демонструвався у Відні, але потім підоспіле підкріплення партизан вибило десантників з печери і відкинуло їх у бік міста, на більш відкриту місцевість. Для комбата Курта Рибки настала пора всерйоз подумати про відступ. І ближче до вечора він вирішив, що пора евакуювати батальйон, поки від нього ще хоч щось залишилося. Але тільки пізно вночі залишки десанту, відступаючи під безперервним вогнем противника, змогли зосередитися в укритті – за кам’яною стіною міського кладовища. Але ось на швидку допомогу бойової групи 373-ого пд можна було не розраховувати – вона не змогла пробитися в заданий район.

Партизани всю ніч практично безперервно вели вогонь по залишках есесівського батальйону і неодноразово переходили в атаки. Ряди десантників танули прямо на очах, але опір 500-й пдб СС не припиняв. І майже на світанку порятунок нарешті прийшов – у вигляді бойової групи 13-го добровольчого гірського полку СС «Артур Флепс» зі складу 7-ї добровольчої гірської дивізії СС «Принц Євген», яка зуміла прорватися крізь оборону оточивших місто Дрвар югославських партизанів. Операція закінчилася – закінчилася повним провалом, якщо, звичайно, не вважати «вкрадений» у маршала Тіто в день його народження кітель.

В результаті цієї операції німецькі частини, згідно бойовим донесенням, в сукупності втратили 213 чоловік убитими, 881 – пораненими і 51 – зниклими безвісти. Що стосується самого 500-го пдб СС, то його втрати виявилися самими серйозними – було вбито й поранено більше 500 чоловік, у тому числі поранення отримав командир батальйону Курт Рибка. Німецькому командуванню був представлений звіт, в якому стверджувалося, що партизани втратили 25-26 травня близько 6000 чоловік убитими, що, звичайно, дуже і дуже сильно перебільшено. У реальності втрати югославських партизан склали близько 500 чоловік убитими і трохи більше 1000 – пораненими, причому здебільшого – в результаті сильного бомбового удару, нанесеного літаками люфтваффе. Зате командири партизанських загонів доповіли Тіто, що в районі міста Дрвар німецькими десантниками і іншими частинами було вбито понад 2000 мирних жителів. Однак самі партизани повідомляли, що до ранку 26 травня на кладовищі Дрвар залишалися в живих, точніше, вели вогонь не більше 20-25 німецьких десантників, що, таким чином, дозволяє говорити про практично повне знищення 500-го пдб СС – убитих, ймовірно, було не 213 осіб, а не менш ніж 600-650 солдатів й офіцерів.

Схожа стаття  Gro?traktor (великий трактор)

Ті, що вижили після «Хода конем» десантники-есесівці, а також не бравші безпосередньої участі в бою військовослужбовці батальйону загальною чисельністю близько 200 осіб були спочатку спрямовані в Петровац (населений пункт в нинішній Чорногорії, приблизно в 17 км від Будви), потім – в Любляни (столиця сучасної Словенії), а в кінці червня 1944 залишки батальйону перевели в Готенхафен (нинішнє польське місто Гдиня), в Західній Пруссії, де їм належало приєднатися до військового угруповання, зібраного для захоплення перебувалих під контролем фінських військ Аландських островів на Балтиці, проте операція була скасована. У червні 1944 року командиром батальйону був призначений гауптштурмфюрер СС Зігфрід Миліус, який командував батальйоном до кінця війни і підвищений пізніше в чині до штурмбанфюрера СС.

Після скасування операції по захопленню Аландських островів 500-й пдб СС був направлений в розпорядження 3-го танкового корпусу СС під Нарву, але 9 липня отримав новий наказ – слідувати в район Каунаса, де він разом із 1-м танковим полком танкової дивізії «Велика Німеччина» вермахту увійшов до складу бойової групи Теодора Толсдорфа, що отримала наказ забезпечити вихід з оточеного Вільнюса німецьких військ, а також біженців. Потім були нові завдання – десантники стримували танковий прорив радянських військ на Вільнюс з південного сходу, брали участь у боях біля містечка Расейняй, на північний захід Каунаса, і в боях біля річки Мемель (в районі Каунаса), так що в підсумку до 20 серпня 1944 року в 500-му пдб СС залишилося тільки 90 осіб. Але навіть і їх не можна було вивести на поповнення і переформування – настільки напруженою була обстановка на радянсько-німецькому фронті, настільки стрімко наступали радянські війська.

Іноді французькі військові історики стверджують, що 500-й пдб СС притягувався в липні 1944 року до виконання каральних акцій проти французького Опору в районі французьких Альп, однак це, як стверджують більшість американських, британських і німецьких істориків, – досконала вигадка, оскільки особовий склад батальйону ніколи не брав участі в такого роду операціях. А от німецькі війська в районі укріпленого французькими партизанами району на плато Веркор операцію таку дійсно проводили – але там брав участь спеціальний підрозділ зі складу другої ескадрильї цілком таємної 200-ї ескадри (II. / Kampfgeschwader 200). У складі цієї ескадрильї значився загін спецназу, який і брав участь в акції проти французького Опору.

Зате десантники-есесівці брали участь в іншій цікавій операції: 15 жовтня 1944 року частина особового складу 500-го пдб СС увійшла до групи під командуванням Отто Скорцені, яка брала участь в операції «Панцерфауст», у результаті якої угорський регент адмірал М. Хорті був зміщений й Угорщина, таким чином, залишилася союзником Третього рейху до кінця Другої світової війни.

Нарешті в кінці жовтня 1944-го батальйон все ж вивели в тил – в містечко Ціхенау в Східній Пруссії, а потім – направили його залишки в Дойч-Ваграм, в Австрії, після чого на його базі було сформовано новий підрозділ – 600-й пдб СС. Формування нового батальйону було остаточно завершено в місті Нойштреліц, причому командування на цей раз прийняло рішення відмовитися від направлення в батальйон штрафників і сформувало частину повністю на добровільній основі. 9 листопада 1944 року в складі СС з’явилася нова частина з номером «600». Колишнім же штрафникам, спокутувавшим кров’ю свої проступки і зарахованим до 600-ї пдб СС, були повернуті їх звання і дозволено відтепер знову носити «зіг-руни» на петлицях. Чисельність батальйону склала знову близько 1000 чоловік, його склад, ймовірно, був таким же, як і у попередника.

Решту півроку «чорним» десантникам довелося повоювати на різних ділянках фронту, іноді вирішуючи спеціальні завдання, але здебільшого ними просто затикали дірки – батальйон став, як часто кажуть, «пожежною командою». Одним з найбільш відомих і цікавих бойових епізодів 600-го пдб СС стала його участь у німецькому контрнаступі в Арденнах – десантники-есесівці двох рот батальйону входили до складу так званої 150-ї танкової бригади, спеціальної диверсійної частини чисельністю близько 3000 чоловік, сформованої Отто Скорцені . Військовослужбовці цієї бригади були одягнені в американську армійську уніформу і мали завдання, зображуючи «відступаючу частину союзних військ», сіяти паніку і руйнування в тилу противника, порушувати лінії зв’язку і управління, а також вчиняти інші диверсійні акції.

Після того як провалилася і ця наступальна операція німецьких збройних сил, 600-й пдб СС був перекинутий на Східний фронт, де розгортався зимовий наступ радянських військ. Батальйон входив до складу оперативної групи, сформованої для оборони підступів до важливого мосту у міста Шведт, на північний схід від Берліна, на західному березі річки Одер. Десантники зайняли позиції на протилежному, східному, березі Одеру, і тільки 1 квітня 1945 залишки батальйону були виведені в тил на відпочинок і для прийому поповнення, в ролі якого виступили добровольці з навчальних шкіл СС і видужуючі військовослужбовці. Хоча ще до того, як батальйон був повністю відновлений, його знову кинули назустріч радянським військам – десантники брали участь в контратаці на Бернау, зовсім недалеко від Берліна, а після того як частина прийняла поповнення і була відновлена в чисельності майже до первинного рівня, вона взяла участь в обороні міста Нойруппін, на північний захід від Берліна, забезпечуючи відхід своїх військ. Тут-то 600-й пдб СС ледь втретє не припинив своє існування – в результаті сильної атаки він був практично розчавлений радянськими танками, в живих залишилося не більше 10% від початкового складу частини.

Вже в самому кінці війни частина військовослужбовців батальйону притягувалася до підготовки особового складу диверсійних загонів в рамках проекту «Цепелін», частина воювала і загинула в Берліні, а частина – на чолі з останнім командиром батальйону штурмбанфюрером СС Зиґфрідом Миліусом – виявилася в районі міста Хагенау, на заході Німеччини, де благополучно здалася в полон американським військам, а сам З. Миліус згодом переїхав жити в США і досить непогано там влаштувався.

Василь Симойлов

Василь Симойлов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Adblock
detector