Румунські дивізії на боці СРСР

 

На боці  Німеччини проти Радянського Союзу виступив цілий ряд європейських держав. Серед цих держав була і Румунія - країна, що межувала із Радянським Союзом та  мала до нього значні територіальні претензії.

Метою румунських націоналістів, що були при владі в країні, було відродження «Великої Румунії». Хоча такої держави ніколи не існувало в природі, націоналісти стверджували, що Румунії історично належать не тільки землі Молдавії, а й землі Одеської, Вінницької та Миколаївської областей України - так звана «Трансністрія». Відповідно до цієї концепції, населення зазначених територій складають генетичні  румуни, а аж ніяк не українці. Відповідно, Румунія, вступаючи у Другу світову війну на боці Німеччини, розраховувала приєднати ці землі до своєї території. Тим більше, що Німеччина не дозволяла Румунії висувати територіальні претензії на Трансільванію, що входила до складу Угорщини, і Добруджу, обіцяну Болгарії.

Східний кордон Великої Румунії націоналісти планували провести по Південному Бугу, хоча висловлювалися ідеї про доведення її до Дніпра. Ультрарадикальні румунські політики закликали встановити кордон по Уралу, щоб створити для розмноження румунського народу максимально широкий простір. Звичайно, плани по розширенню румунській території до Уралу не могли викликати нічого, крім посмішки, але щодо захоплення Румунією території частини України і Молдавії не заперечувала і Німеччина. Румунія пішла на союз з Німеччиною у тому числі й тому, що прагнула перешкодити зростанню прокомуністичних настроїв на своїй території. Хоча в Румунії, на відміну від, скажімо, Греції чи Югославії, комуністичні настрої не користувалися таким впливом.

Румунське селянство, яке становило основну частину населення країни, було в основній своїй масі консервативним, й перебувало під сильним впливом православної церкви та дотримувалося антисемітських настроїв. Серед комуністів було багато румунських євреїв, тому селяни не були схильні підтримувати компартію. Викликала побоювання румунського селянства і політика колективізації в Радянському Союзі, а також атеїстична пропаганда. По-друге, спроби створення в Румунії сильної комуністичної партії жорстоко придушувалося владою країни ще у 1920-х - 1930-х рр. Активісти румунської компартії піддавалися репресіям, їх вбивали і кидали в тюрми. Дуже жорстоко румунська влада придушила знамените Татарбунарське повстання 1924 року в Бессарабії (Татарбунари нині перебувають на території Одеської області України).

Повстанням бессарабських селян керувала якраз більшовицька партія, причому в ньому брало участь не менше шести тисяч чоловік. Воно було потоплено в крові румунськими військами. Однак на території власне Румунії комуністична партія в міжвоєнний період так і не змогла знайти серйозного впливу, залишившись невеликою групою, діяльність якої повністю направлялось Комінтерном і керівництвом Радянського Союзу.

22 червня 1941року  в 3.15. румунські війська вторглися на територію СРСР. У нападі на Радянський Союз брали участь 3-а й 4-а румунські армії, румунська авіація. Румунською авіацією були атаковані Молдавія, Чернівецька та Акерманська області України , Крим. Артилерія сухопутних військ почала обстріл радянських населених пунктів на північному березі Дунаю і лівому березі Прута, після чого піхотні і кавалерійські підрозділи приступили до форсування Прута, Дністра і Дунаю. Так почалася війна Румунії із Радянським Союзом.

При гітлерівських військах румуни грали допоміжну роль, оскільки за чисельністю, мощі озброєння і рівню підготовки румунська армія не могла змагатися з РККА. Тим не менш, саме румунським дивізіям було призначено зіграти ключову роль у наступі на радянську територію в Бессарабії і Буковині, Одещині. У наступі на Одесу брала участь 4-а румунська армія загальною чисельністю в 340 тис. чоловік. Однак низький рівень підготовки та особисті якості значної частини військовослужбовців румунської армії забезпечили високі втрати румунських підрозділів при штурмі Одеси, що склали 90000 солдатів й офіцерів. Таким чином, наступ на Одесу давався румунській  стороні важко, і Бухарест вимагав від Берліна негайної допомоги німецьких підрозділів.

Невідомо, скільки б ще солдат і офіцерів румунської армії полягли б в боях за Одесу, якби радянське командування не прийняло стратегічне рішення про безперспективність подальшого захисту Одеси і не завершило до 16 жовтня 1941 року відступ підрозділів Червоної Армії з території міста та околиць.

Румунські війська увійшли до Одеси. Місто було проголошене столицею румунської Трансністрії.  На окупованій радянській землі були створені три румунських губернаторства - Буковинське зі столицею в Чернівцях, Бессарабське зі столицею в Кишиневі і Трансністрія зі столицею в Тирасполі, а потім в Одесі. У всі губернаторства були призначені румунські губернатори, сформовані румунські органи влади і поліція, почалася політика по румунізації місцевого молдавського й українського населення. Вона полягала, насамперед, в обмеженні використання російської та української мов, заміні слов'янських імен румунськими, введенню румунської мови в школах і офіційної документації, пропаганді «румунізма» серед місцевого населення. Одночасно Румунія приступила до жорсткої антисемітської політики на окупованих територіях. В етнічному відношенні населення захоплених областей СРСР було розділено на три групи. До першої увійшли румуни, у другу - національні меншини, в третю - євреї. Останні були зігнані в гетто, а потім стали вивозитися в концентраційні табори, що створювалися румунськими властями.

Знищення мирних радянських громадян на окупованій території почалося із перших днів окупації. В Одесі вже 17 жовтня було розстріляно 3-4 тисячі єврейських чоловіків, 23 жовтня - 5 тисяч мирних громадян (в помсту за вибух 22 жовтня румунської комендатури, при якому загинуло 66 військовослужбовців румунської армії, включаючи 1 генерала). В артилерійських складах за Одесою були знищені полонені червоноармійці, комуністи, комсомольські і радянські активісти.

Показово, що частина місцевого населення вітала румунську окупаційну адміністрацію. В першу чергу, це були молдавани, а також представники селянства, скривджені радянською владою люди. Вони здебільшого і становили органи влади та поліцію румунських губернаторств, але багато чиновників, особливо високого рівня, надсилались з Румунії.Окупацією Бессарабії, Буковини та Трансністрії участь Румунії в агресивній війні  не закінчилося. Румунські війська продовжили наступ на схід, виступаючи в ролі «молодших союзників» гітлерівської армії. До речі, генерали вермахту були досить невисокої думки про бойові якості більшості румунських солдатів й офіцерів. Крім того, румунські військовослужбовці дискредитували себе мародерством на окупованих територіях, за що піддавалися покаранням з боку німецького командування. Велика частка румунських військовослужбовців потрапила в радянський полон і була спрямована в табори для військовополонених.

Багато румунських солдатів  не підтримували війну, а їх участь у бойових діях було викликано лише проходженням військової служби і страхом покарання з боку командування. Тому потрапивши в полон, вони стали переконувати радянське керівництво у своїх антифашистських настроях. Тим більше, після Сталінградської битви та наступного відступу гітлерівців, змінилося сприйняття самої війни.

2 лютого 1943 року група полонених румунських військовослужбовців "звернулася" до радянського уряду з проханням про прийняття їх добровольцями на фронт - на боротьбу проти фашизму. "Прохання" румунських військовополонених збіглися з планами радянського керівництва, тому Державним Комітетом Оборони СРСР було прийнято рішення про формування на території Радянського Союзу добровольчої дивізії, укомплектованої румунськими військовослужбовцями.

Перша добровольча Дивізія отримала офіційну назву 1-ї румунської добровольчої піхотної дивізії імені Тудора Владимиреску. Чому Тудора Владимиреску? Цей чоловік був національним героєм Румунії, ім'я якого могло згуртувати прихильників різних політичних поглядів та представників різних соціальних груп населення країни. Був у виборі назви і ще один нюанс - Тудор Владимиреску в період російсько-турецької війни 1806-1812 рр. воював на чолі волоського (румунського) добровольчого корпусу на стороні російських військ. У 1821 році він очолював народне повстання в Валахії проти турецького ярма і місцевих поміщиків, під час якого і був убитий.

Формування дивізії імені Тудора Владимиреску почалося в 1943 році на території Рязанської області - в Селецьких таборах для військовополонених. На чолі дивізії був поставлений полковник румунської армії Ніколу Камбрія (1900-1976). До попадання в 1942 році в радянський полон Камбрія був начальником штабу румунської 5-ї дивізії. Фактично під його командуванням дивізія і пройшла шлях від початкових етапів формування до участі в активних бойових діях. Начальником штабу дивізії став полковник Іакоб Теклу, який згодом став її командиром. Особовий склад дивізії налічував 9589 військовослужбовців, у тому числі 895 офіцерів, 4379 сержантів і 4315 рядових. Переважно це були румунські військовополонені - солдати, сержанти і офіцери, звільнені з полону і включені до складу дивізії. Сучасні західні дослідники стверджують, що кістяк дивізії склали ті військовополонені, які давно стали співпрацювати з радянським командуванням і в таборах для військовополонених виконували функції наглядачів за німецькими та угорськими військовополоненими. Але були в складі дивізії і румунські комуністи, надіслані радянським керівництвом для організації політичного навчання   та посилення комуністичної агітації і пропаганди. Також у складі дивізії було 159 кадрових командирів Червоної Армії. Політичним комісаром дивізії була призначена відома діячка румунського комуністичного руху Анна Паукер (1893-1960).

Про цю жінку, з ім'ям якої нерозривно пов'язана історія румунського антифашистського руху, слід розповісти окремо. Анна Паукер при народженні отримала ім'я та прізвище Ханна Робінсон, будучи вихідцем з небагатої єврейської релігійної родини. В молоді роки вона працювала вчителькою в єврейській початковій школі в Бухаресті. У 1915 р, у віці 22 років, вона вступила в Соціал-демократичну партію Румунії і була в ній аж до того, поки в 1921 р на базі радикального крила демократів не було створено Комуністичну партію Румунії. У жовтні 1922 році другий з'їзд компартії обрав Анну членом Центрального комітету. Одним з керівників румунських комуністів був і її чоловік Марчел Паукер (1896-1938) - він був репресований, втікши до СРСР з Румунії. У 1935 р Анна Паукер була арештована в Румунії, але в 1941 р вислана в СРСР. Тут вона проживала в Москві і керувала в 1943-1944 рр. закордонним бюро румунської компартії. Незважаючи на те, що Паукер була єврейкою і мала сумнівну з точки зору радянського керівництва репутацію (чоловік був репресований), саме вона за своїми діловими якостями найбільш підходила для посади політ комісара  сформованої дивізії «Тудор Владимиреску».

У березні 1944 р формування дивізії і перепідготовка її особового складу були завершені. Всі вояки дивізії отримали форму старого румунського зразка з літерами «ТВ», а офіцерський склад носив радянську форму, але з румунськими погонами - щоб солдати-румуни могли відрізняти військові звання. Військовослужбовців дивізії називали пандурі. Пандурі - історична назва прикордонної варти в Австрійській та Османській імперіях. В Османській імперії пандурі формувалися в Валахії з числа місцевих селян, які за несення певних функцій з охорони кордону наділялися деякими пільгами. Тим не менш, пандурі часто повставали, оскільки не були задоволені умовами свого становища. Під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. на стороні Російської імперії воював корпус румунських добровольців - пандурі, яким і командував Тудор Владимиреску.

Залізничними ешелонами дивізію 31 березня перекинули в розпорядження командування 2-м Українським фронтом. Румунське добровільне з'єднання було непогано озброєне і знаходилося в готовності висунутися до місця бойових дій. Але до серпня вона перебувала в тилу - потрібен був час для політичної обробки особового складу дивізії, поширення серед солдатів й офіцерів комуністичної ідеології. Безпосередньо на фронт дивізію відправили лише у серпні 1944 року

 29 серпня дивізія вступила в бій південніше міста Василь на території Румунії. Під час зіткнення із групою німецьких військовослужбовців загинуло кілька десятків румунських солдатів. Перші бої дивізія провела на території рідної Молдавії та Румунії. 31 серпня 1944 війська 2-го Українського фронту без опору вступили в Бухарест. Як відомо, до цього часу, 23 серпня, уряд маршала Іона Антонеску було повалено, а король Міхай оголосив курс на союзницькі відносини з антигітлерівською коаліцією. Підлеглі йому військові частини не робили опору ввійшовшим у Бухарест підрозділам РСЧА. 3 вересня 1944 в Бухарест в'їхали і частини дивізії «Тудор Владимиреску». Населення Бухареста зустрічало повернулихся румунських солдатів з квітами в руках.

Тим не менш, бойовий шлях дивізії в Румунії не закінчився. Вона продовжила битися з німецькою та угорською арміями в Трансільванії, Угорщині та Словаччині. Воїни дивізії брали участь у Східно-Карпатській та Будапештській операціях, після чого дивізія була кинута під угорське місто Дебрецен.До цього часу на стороні радянських військ 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Малиновського боролися вже 1-а та 4-а румунські армії і 1-й румунський авіаційний корпус. Це були частини румунської королівської армії, які перейшли на бік антигітлерівської коаліції. Дивізія імені Тудора Владимиреску, що мала радянську підготовку та хороший бойовий досвід, була одним з найбільш боєздатних румунських з'єднань в Дебреценській операції.

Після того, як у боях біля Дебрецена дивізія втратила приблизно половину особового  складу, було вирішено відвести її в тил. У строю залишилося 4 436 солдатів, сержантів і офіцерів дивізії. Радянське командування не хотіло втрачати настільки довго формувалуся комуністичну дивізію.

 Втрати румунських військ, що билися після серпня 1944 року на боці антигітлерівської коаліції, налічували 129 316 чоловік, включаючи 37 208 чоловік загиблими, , 92 108 осіб пораненими й хворими.

У Румунії частини дивізії продовжували боротьбу проти не склалих зброю загонів старої королівської армії та партизанів, які намагалися чинити опір новому уряду.

Так, НКДБ УРСР повідомляє про загін «Румунські партизани», «За наявними у нас строго перевіреними даними, в районі Червоно-Путна діє бандитський загін, іменований« румунські партизани », чисельністю до 500 чоловік.»  Подібні загони були сформовані і в Румунії після переходу короля Міхая на сторону антигітлерівської коаліції. Саме з ними належало боротися дивізії імені Тудора Владимиреску.

У квітні 1945 року була сформована друга добровольча дивізія з числа румунських військовополонених, які перебували на території Радянського Союзу. Вона отримала назву 2-й румунської добровольчої дивізії «Хоріа, Клошка ши Крішан». Ця назва була дана на честь трьох селян - Хоріа, Клошки і Крішана, які стояли на чолі повстання проти влади Австро-Угорщини в 1784-1785 рр.  Командиром дивізії призначели генерал-майора Міхая Ласкара (1889-1959). Цей генерал вважався одним із кращих воєначальників румунської армії у Другій світовій війні. Він почав службу ще на початку ХХ століття, закінчивши в 1910 році офіцерську піхотну школу в званні   лейтенанта і, участвовав в 2-й Балканській та Першої світовій  війни, в 1917 р отримав майорське звання, в 1927 р став підполковником, а в 1934 - полковником. Погони бригадного генерала Ласкар одягнув в 1939 році  Під час війни із Радянським Союзом.  Ласкар командував 1-ю гірськострілецькою бригадою, яка захоплювала Північну Буковину, форсували Дніпро і брала участь у захопленні Криму. З 11 березня 1942 року Ласкар командував 6-ю піхотною дивізією, брав участь у наступі на Сталінград.

Після тотального розгрому  здався в полон. До речі, Ласкар мав серйозні румунські та німецькі нагороди, включаючи Залізний хрест 2-го й 1-го класу, Лицарський хрест, Дубові гілки Лицарського хреста, ордени Міхая Хороброго 2 ступенів. Після полону Ласкар перебував у таборах в Суздалі та Іваново, потім - в таборі для вищого командного складу. 12 квітня 1945 він прийняв пропозицію стати командиром 2-ї румунської добровольчої дивізії . Як і в дивізії «Тудор Владимиреску», в дивізії «Хоріа, Клошка ши Крішан» було передбачено ведення тривалої політичної обробки особового складу.  Передбачалося, що комісаром дивізії стане Вальтер Роман (1913-1983) - відомий румунський комуніст, який брав участь ще в Громадянській війні в Іспанії. Як і Анна Паукер, Вальтер Роман за походженням був євреєм, але угорським, його справжнє ім'я - Ерне Нойландер. Однак дивізії «Хоріа, Клошка ши Крішан» взяти участь у боях так і не вдалося. У травні 1945 року нацистська Німеччина капітулювала. Тому дивізія брала участь у ліквідації опору  збройних загонів на території самої Румунії.

Через деякий час після війни радянське керівництво приступило до організації приходу до влади комуністичних прорадянських партій в країнах Східної Європи. У 1947 р в Румунії була повалена монархія короля Міхая і встановлена народна республіка. Ключову роль у забезпеченні повалення монархії і нейтралізації можливого опору її прихильників зіграли 1-а й 2-а румунські дивізії -, що перейшли після закінчення війни до складу румунської армії, але знаходилися під ідеологічним впливом комуністів. Напередодні перевороту дивізії були моторизовані і оснащені бронетанковою технікою, перетворившись на найбільш боєздатні підрозділи румунських сухопутних військ. Саме ці дивізії   стали основою сухопутних військ соціалістичної Румунії. 

У сучасній Румунії дивізії добровольців, які формувалися в СРСР, іменують оплотом радянської окупації румунської території.

Поделитесь ссылочкой с друзьями!

Написать комментарий

Ваше имя: