Республіка Зуєва

 

Всупереч усталеній думці, окупаційний режим на захоплених гітлерівцями територіях був не всюди однаковим. Існували райони, що володіли різним ступенем самостійності. Найбільш відома. Локотська республіка, на території якої проживало майже 600 тис. осіб. «Республіка Зуєва» менш відома (зважаючи на меншімасштаби), але не менш цікава.

Білорусія кінця літа - початку осені 1941 року. Німецькі солдати бадьоро крокують по російських дорогах. Ще кілька тижнів - і війна закінчиться. Місяць, від сили два. Солдати вірять у військовий геній обожнюваного ними фюрера. У перемозі не сумніваються і генерали, хоча багатьох з них вже терзає хробак сумнівів: і війська просуваються не так швидко, як хотілося б, і втрати вище запланованих. Мабуть, перемога буде не такою швидкою і не настільки легкою.

Захоплюючи величезні території, вермахт рухався вперед, залишаючи в населених пунктах, що мають стратегічне значення (міст, дорога, склади, залізничний вузол) невеликі гарнізони, очолювані ортс-комендантами. Приїхавши в яке-небудь далеке село, комендант призначав старосту з числа виявилих  бажання співпрацювати з новою владою, а то й просто першого-ліпшого потрапившого  на очі старого з військовою виправкою.

Виїхавши геть, комендант волів згодом здійснювати такі вояжі якомога рідше зважаючи на їх небезпеку. У багатьох загублених в глушині селах німців бачили за всю війну 1-2 рази, а то й жодного разу. Часто селяни самі висували кандидатом на пост старости поважного  односельця. Тому коли в Полоцьку з'явився Михайло Зуєв і представився як обраний староста села Заскорки, комендант не побачив в цьому нічого незвичайного і затвердив його на посаді. Дуже скоро заскоркський староста звернув на себе увагу коменданта, і прізвище Зуєва стало часто з'являтися в документах полоцької комендатури. 

Село Заскорки було населене старовірами. Громада, згуртована спільною вірою і багаторічними гоніннями з боку світських і церковних властей, в умовах вакууму влади швидко самоорганізувалася і висунула зі свого середовища лідера, який володів необхідними здібностями і готового прийняти «тягар влади». Михайло Овсійович Зуєв був ревно віруючим, за що і постраждав двічі від радянської влади. За «антирадянську агітацію» (а фактично за релігійну пропаганду) Зуєв відсидів у цілому 8 років, повернувся в рідне село в 1940 році. Два його сини також були арештовані і засуджені, але додому не повернулися - згинули в таборах. Так що немає нічого дивного, що на сільському сході громада вибрала його головою і вручила всю повноту влади в селі. Володіючи практичною кмітливістю і рішучий Зуєв роздав колгоспну землю на паї, відновив старообрядчеську церкву. Селяни були задоволені і мріяли жити тихим спокійним життям в умовах максимальної самоізоляції від зовнішнього світу. Але Зуєв розумів, що навіть у ведмежому кутку не вийде відсидітися від страшної війни і чекав, коли війна прийде в Заскорки.

І це сталося.  У листопаді 1941 року в Заскорки прийшли 7 озброєних чоловік, які оголосили себе партизанами.  Хто були ці люди, сказати важко. Скільки джерел, стільки й версій:

Хто б не були ці люди, їм потрібні були продукти. Більше того, вони збиралися зробити Заскорки своєю базою. Зуєв накрив стіл, виставив бутель самогону, а сам потайки послав дочку збирати людей похилого віку. Поки гості їли й пили, присутні радилися, як вчинити. Порішили: прибульців вбити, зброю сховати.

Незабаром знову прийшли озброєні люди, і знову просили хліба, м'яса. Зуєв дав і попросив більше не приходити. Але вони прийшли…  Цього разу партизан, крім Зуєва, зустріли сільські мужики, озброєні трофейною зброєю. Гостям довелося піти ні з чим. Увечері Зуєв роздав зброю молодим хлопцям, виставив дозори. Прийшовших  вночі партизан зустрів збройовий вогонь. Розуміючи, що село навряд чи залишать у спокої, Зуєв приступив до організації загону самооборони і ще кілька разів відганяв від села партизан. Незабаром в Заскорки прибули ходоки з двох довколишніх сіл, також населених старовірами, і попросили взяти їх під захист. Населення «республіки Зуєва» перевалило за 3 тисячі чоловік. Було створено постійно діюче «бойове ядро», розроблена система спостереження та оповіщення. Навколо кожного села виставлялися секрети. До грудня число відбитих нападів досягло 15.

Стали кінчатися набої. Взяти їх можна було тільки в окупантів. У 20-х числах грудня Зуєв відправився в Полоцьк - просити боєприпасів у німців. Отже, до Полоцького коменданта прийшов староста загубленого в лісах села і попросив зброю і боєприпаси для боротьби з партизанами. Зрозуміло, що комендант прохання зустрів насторожено: ще невідомо, в кого будуть стріляти ці мужики з виданих їм гвинтівок. Але із іншого боку, є прекрасна можливість очистити район від партизан силами самих же селян!

Після довгих коливань і декількох зустрічей, всупереч усім заборонам, комендант Полоцька полковник фон Нікиш видав Зуєву 50 гвинтівок і кілька ящиків патронів. Зуєв у свою чергу пообіцяв налагодити регулярні поставки провіанту окупаційній владі і забезпечити відсутність партизан на підвідомчій йому території.

Отримавши зброю, Зуївці відчули себе значно впевненіше. У стоявших в Полоцьку угорців спритний староста виміняв за продукти 4 радянських кулемета. «Сили самооборони» стали іменуватися «армією». Дисципліна в «армії» була суворою. Карали за найменший проступок - садили на хліб і воду в холодний погріб, пороли. За серйозні проступки судили збори з обраних шанованих людей похилого віку, які виносило і смертні вироки.

Ще кілька сіл попросилися в «республіку Зуєва», звернулися і представники сіл, що знаходилися «під контролем» партизанів. На початку 1942 року Зуєв зі своєю «армією» здійснив рейд по віддалених селах, вигнавши з них влаштувалихся там партизан. Територія республіки розширилася. За описами побувавшого у «республіці» офіцера абверу Карова, кожне село була оточене колючим дротом, біля ведших в село воріт стояв бункер, де постійно чергував боєць з автоматом. Навколо села розташовувалися секрети, зв'язок з якими підтримували хлопчаки-посильні. Після декількох великих боїв партизанські загони перестали турбувати «республіку».

Зуєв у відповідь демонстративно не помічав діючих в сусідньому районі партизан, відмовлявся виділяти своїх людей для участі в антипартизанських акціях, уникав контактів з СД і гестапо. Між Полоцьком і Заскорками також встановилася певна рівновага: Зуєв регулярно постачав владу хлібом, м'ясом, молоком, вовною, сіном, дровами, забезпечував в своєму районі спокій і порядок. Комендант же не втручався у внутрішні справи «республіки», повністю надавши їх у відання Зуєва. Єдиним пунктом договору, який Зуєв регулярно не виконував, було зобов'язання про видачу полонених партизанів.  Жодної людини заскоркський староста не видав, воліючи вирішувати їх долю сам.  Кого розстрілювали, кого відпускали, а хто і переходив в «республіканську армію».

Події травня 1942року  показали, наскільки крихкою  була ця усталена рівновага. У травні 1942 року до села підійшов естонський поліцейський батальйон СС, метою якого були пошук і знищення партизан. Зустрівши  батальйон Зуєв заявив офіцерові, що партизан на контрольованій ним території немає і батальйону тут робити нічого. Якщо ж есесівці спробують увійти в яке-небудь з «Зуївських» сіл, їм буде вчинено збройний опір силами загонів самооборони. Поліцаям довелося піти.

Вранці Зуєв відправився в Полоцьк, де поставив коменданта до відома про те, що сталося і попросив захисту. Полковник тут же зв'язався з командуванням поліцейського батальйону, щоб подія не мала продовження. Але це, як виявилося, був не найстрашніший інцидент. Влітку 1942 року в Полоцьку помінялося керівництво. Новий комендант зібрав старост і зажадав збільшення обсягів поставок продовольства і нещадної боротьби з партизанами. У разі найменшої непокори погрожував села спалювати, а жителів висилати до Німеччини. Хоча Зуєв ніколи не зривав поставок, впевненості у своїй безпеці він не відчував.

Наприкінці серпня в Заскорки на коні прискакав посильний, доповівши, що по дорозі рухається німецький загін з великою кількістю порожніх підвід. Зуєв оголосив тривогу. У призначене місце зустрічі стягувалися всі наявні у нього сили, 4 кулемети і ротний міномет. Бійці зайняли позиції, Зуєв вийшов назустріч і вступив з офіцером в переговори. Пред'явив квитанції полоцької комендатури про виконання поставок. Одночасно Зуєв продемонстрував міць своєї «армії», а міномет дав показовий залп. Офіцер уважно вивчив документи і погодився, що, мабуть, сталася якась помилка. Обоз повернув назад до Полоцька.

Протягом двох днів Зуївці зміцнювали свої позиції в очікуванні каральної «акції відплати», а сам Зуєв шукав вихід: їхати до німців втрясати конфлікт або звернутися за допомогою до партизанів? Вибирати не довелося: під  кінець  другого дня з Полоцька прибув зондерферер, який від імені коменданта запропонував відновити статус-кво: Зуєв продовжує здійснювати поставки продовольства в колишніх обсягах, забезпечує безпеку доріг і не допускає в свій район партизан. Натомість комендант не посилає в район ніяких команд.  Зуєв умови прийняв, попутно попросивши поповнити його «армію» боєприпасами. Різке пом'якшення комендантом своєї політики пояснювалося просто. Не знаючому місцевої специфіки коменданту пояснили, що у разі проведення карального походу в районі з'явиться ще один партизанський загін, очолюваний діяльним й талановитим командиром.

У 1943 році натиск окупаційної влади на «республіку» посилився. Тисячолітній рейх вимагав ще більшої кількості хліба, м'яса, масла, і вперше зажадав «живої данини» - людей на роботу до Німеччини. Невідомо, які заходи робив Зуєв, і за яким принципом складав списки, але кілька десятків старовірів були відправлені. Посилився тиск партизан. Дрібні загони чисельністю в кілька десятків бійців виросли у величезні з'єднання. Літаки з «Великої землі» постачали їх зброєю, боєприпасами, медикаментами. Тепер Зуєв був змушений вести з ними переговори, надавати дрібні послуги, забезпечувати продовольством дрібні загони і одночасно утримувати від проведення акцій на «його» території.

Навесні 1944 року Зуєва викликали в Полоцьк, де в урочистій обстановці йому вручили орден.  До трьох раніше отриманих від німців нагород додалася четверта. Потім у приватній обстановці комендант запропонував Зуеву взяти під свій початок більш великий район. Разом з надзвичайними повноваженнями він отримає стрілецьку зброю, кулемети і навіть легку артилерію. Його люди будуть екіпіровані в німецьку форму з російськими погонами. Зуєва ця пропозиція анітрохи не обрадувала. Він зовсім не збирався починати війну з партизанами (адже саме це мала на увазі його нова посада). Подякувавши за надану довіру, Зуєв відхилив пропозицію. У тому, що Червона Армія повернеться, він не сумнівався.Але і з радянською владою йому теж було не по дорозі. Вантаж гріхів був занадто важкий. Не розраховуючи на прощення або поблажливість, Зуєв став готуватися до відходу - заготовляв вози, продовольство, коней, зброю.

Влітку він пішов, разом з ним пішли близько 2 тисяч осіб. В дорозі до них приєднався полоцький комендант зі своїм загоном. Витримавши кілька боїв з партизанами, група пробилася до Польщі, а потім у Східну Пруссію. Там загін розпався.

Як склалися долі? Відповідь на це питання дати важко, даних мало, вони суперечливі. Близько 200 Зуївців  потрапили в радянську зону окупації, були судимі і отримали від 5 до 25 років. Велика частина, за чутками, поїхала в Південну Америку. До цих пір в Болівії в районі Санта-Крус компактно живуть старообрядці. Може бути, це Зуївці. Сам Зуєв примкнув до власовців, вступив в РОА, де отримав погони підпоручика. У розмовах про майбутнє говорив, що планує повернутися на батьківщину і жити за підробленими документами. Чи здійснив він свій намір, сказати неможливо. Але:серед засуджених та померлих в Обському ВТТ значиться Михайло Овсійович Зуєв, 1884 р., Вітебська обл., Полоцький р-н. Може він?

Поделитесь ссылочкой с друзьями!

Написать комментарий

Ваше имя: