Операція «Інвалід»


За офіційними даними в ході 2 світової війни поранення отримало 46 мільйонів 250 тисяч радянських громадян. З цього числа близько 10 мільйонів повернулося з фронту з різними формами інвалідності. З них 775 тисяч з пораненнями в область голови, 155 тисяч з одним оком, 54 тисячі сліпих, 3 млн. одноруких, 1,1 млн без обох рук…

В один з літніх днів 1948 року на базарах, площах, вулицях радянських міст і містечок перехожі не побачили звичні милиці і візки на яких пересувалися безногі фронтовики. Буквально в одну ніч влада «поприбирала» з населених пунктів сотні інвалідів Великої Вітчизняної війни та вивезла їх подалі «від очей людських». Протягом наступних днів міліція обшукала всі нічліжки і підвали, де тулилися каліки. Всіх, хто там перебував, також чекала висилка. 

Чому це сталося? По-перше, Радянський Союз економічно не був у змозі не лише забезпечувати гідне існування сотням тисяч своїх солдатів, що отримали каліцтва, а й у цілому забезпечувати свій, покалічений війною, народ. По-друге, інваліди «псували» імідж країни- переможця. Ідеологічно радянський солдат це молодий, сповнений сил чоловік а не обрубок, на кшталт бійців і командирів РККА, що отримали найбільш тяжкі поранення і втратили верхні і нижні кінцівки. І нарешті, важливим було політичне питання. Втративше все на війні солдати, ставали «вільними» в країні рабів. Вони більше не боялися НКВС і міліції. До того ж багато було нагороджено орденами і медалями. Серед інвалідів було чимало Героїв Радянського Союзу. Ці люди бачили пекло війни і, виживши там, вони вже нічогісенько не боялися. 

Радянські спецоргани почали стежити за військовими інвалідами ще у ході війни. Протягом 1943-1944 років НКДБ СРСР направляв місцевим органом держбезпеки директиви, що вимагали забезпечувати через агентуру вивчення процесів, що відбувалися у середовищі інвалідів війни. Проблеми у взаєминах цієї категорії радянських громадян і влади не змусили себе чекати. Наприклад в Узбецькій РСР у кінці війни на оперативний облік було взято 554 військових інваліда, більшість із яких раніше перебували у німецькому полоні. В жовтні 1944 року УНКДБ по Краснодарського краю було виявлено 103 інваліда «що повернулися у радянський тил при нез'ясованих обставинах». 
Найчастіше повернулимся з фронту інкримінувалися антиколгоспні виступи і антирадянська агітація, яка виражалася в «прославлянні куркульських господарств і капіталістичного устрою в селі». А незабаром НКДБ в Комі АРСР «розкрила» «Союз інвалідів війни», який очолював колишній майор радянської армії. На думку чекістів ця організація займалася «дезорганізацією колгоспного виробництва». 

Окрім цього, влада явно побоювалася погроз у виконанні терактів з боку «військових калік» щодо чиновників. Воїни- погрожували головам й ревізорам, ні в гріш не ставили начальників. На війн вони дивилися смерті у очі, були в полоні, горіли в танках, йшли на таран ворожих літаків і вижили. Цім людям вже нічого боятися. Один із заарештованих і обвинувачених у вбивстві секретаря сільради на допиті заявив: «Мені все одно тепер, бути на волі або у в'язниці». 

Після закінчення війни увага спецорганів до ветеранів-інвалідів не знизилася. Перша хвиля депортації військових інвалідів пройшла в 1948 році і торкнулася, перш за все, рядового та сержантського складу. До того ж висилали в основному тих, хто не був нагороджений вищими урядовими нагородами. Друга хвиля прокотилася по Радянському Союзу в 1953 році. Один москвич згадував, що у його знайомої, яка мешкала на проспекті Горького, чоловік був офіцером радянської армії і на війні втратив ноги. Він пересувався, сидячи в дерев'яному ящику і відштовхувався від землі спеціальними палицями. Незабаром фронтовик зібрав біля себе цілу компанію таких же військових інвалідів. Вони носили військові френчі і гімнастерки, а на їх грудях висіли нагороди. Жінку попереджали, щоб вона не випускала чоловіка на вулицю. В результаті на початку 1950-х його «забрала» міліція і вивезла в один з «санаторіїв» для інвалідів, розташований десь під Омському в Сибіру. Згодом, не витримавши умов утримання в «спецсанаторії», фронтовик повісився. 

Наступний господар Кремля Микита Хрущов також не особливо церемонився з покаліченими ветеранами. За часів його правління військових інвалідів продовжували вважати «злиденним елементом». У лютому 1954 році міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов рекомендував вжити додаткових заходів щодо попередження та ліквідації жебрацтва, що повинно було проявиться в «перетворенні будинків інвалідів у будинки закритого типу із особливим режимом». Ще у 1948 році у Карело-Фінській РСР був створений «Будинок інвалідів війни і праці». Калік тут тримали у нелюдських умовах. Старі монастирські будівлі були майже не придатними для житла. У деяких будинках був відсутній дах, а електрику сюди провели лише через кілька років. Багато калік померло вже у перші місяці перебування на острові. В 1959 році там перебувало 1500 інвалідів. Подібні заклади були відкриті у Сибіру та інших частинах СРСР. 
Після переміщення туди, фронтовиків позбавляли паспортів і всіх інших документів, в тому числі і нагородних. Харчування там було мізерним. Санітари згадували, що «пацієнтів без кінцівок, виносили на подвір'я, щоб ті подихали свіжим повітрям. Іноді їх садили в спеціальні кошики і за допомогою мотузок піднімали на дерева. Іноді інвалідів «забували» зняти і вони вмирали від переохолодження, провівши ніч на морозному, свіжому повітрі. Частими були випадки самогубства. 

З кінця 1950-х років фронтовикам дозволили зустрічатися з близькими, але багато хто не хотів повідомляти про себе, вважаючи, що вони лише ускладнять життя своїй сім'ї.

Поделитесь ссылочкой с друзьями!

Написать комментарий

Ваше имя: