Необгрунтовано нагороджені

 
 
Історія Великої Вітчизняної війни знає чимало випадків, коли бійці, спочатку оголошувалися зрадниками, потім, з появою нових фактів, переводилися в розряд героїв. Бувало й навпаки - солдати, оголошувалися героями, на ділі виявлялися боягузами і зрадниками. Але справа батька і сина Соколів, мабуть, не має аналогів. Сім'ї, в яких було відразу два Герої Радянського Союзу, - рідкість. Але сім'я Соколів - єдина, де відразу у двох людей це звання було відібрано. 
 
 
У 1904 році на хуторі Помірки, який нині належить до Сумської області, в родині селянина Луки Сокола народився хлопчик, якого назвали Омеляном. 
Ріс Омелян звичайним селянським хлопцем, закінчив шість класів школи, працював в колгоспі, обзавівся сім'єю, і в 1924 році у нього народився син Григорій, якому на роду було написано продовжити селянську традицію сім'ї. 
Але в мирний уклад життя українських селян втрутилася війна. 26 липня 1941 Сокіл-старший був покликаний в армію. Григорій, який не досяг призовного віку, залишився вдома. 
 
Червоноармієць Омелян Сокіл сьорбнув лиха перших місяців війни сповна. Уже в серпні 1941 року він опинився в оточенні, а потім і в полоні. 
Омеляну пощастило - він опинився в числі тих полонених українців, яких в перші місяці німецьке командування розпустило з таборів по домівках. 
 
Повернувшись до сім'ї, Омелян Сокіл прожив в окупації два роки, зумівши «не забруднитися» співпрацею з фашистами. Батько з сином, як могли, ухилялися від запису в поліцію і від угону до Німеччини. З цією непростою справою Соколи впоралися успішно, дочекавшись звільнення їх рідної землі радянськими військами. 
 
 
У вересні 1943 року Омеляна і Григорія Сокола призвали на військову службу - сина вперше, батька - вдруге. 
Практично відразу батько й син опинилися учасниками кровопролитної битви за Дніпро, де показали себе з найкращої сторони. 
3 жовтня 1943 на Лютізькому плацдармі сімейний кулеметний розрахунок «розсіяв і в основному знищив групу німецьких автоматників до 30 осіб», а також знищив дві вогневі точки і «до десяти солдатів противника». За цей бій Омелян та Григорій Соколи були нагороджені медаллю «За відвагу». 
 
Головний бій в житті батька і сина стався 21 жовтня 1943 року. В районі села Синяк гітлерівці зробили люту контратаку, кинувши на позиції радянських солдат танки й піхоту. 
 
Кулеметний розрахунок Соколів бився відчайдушно. Пропустивши танки, батько і син безжально косили ряди ворожої піхоти. Щоб змусити кулемет замовкнути, гітлерівці розгорнули на вогневу точку три танка. Але Григорій та Омелян не відступили і тут. Взявши протитанкову рушницю у пораненого бійця, вони зуміли підбити два з трьох танків. Однак з третім впоратися вони не змогли - німецькі танкісти розчавили героїв разом з їх кулеметом. 
 
Саме така версія була викладена в нагородному листі, підписаному командиром 1144-го стрілецького полку майором Мердемшаєвим і начштабу майором Карповичем. 
Подання до присвоєння звання Героїв Радянського Союзу Омеляну та Григорію Соколам підтримали всі інстанції, включаючи командувача військами 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна. 
 
10 січня 1944 Указом Президії Верховної Ради СРСР за «мужність і героїзм, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками» Омеляну Лукичу Соколу і Григорію Омеляновичу Соколу присвоєні звання Героїв Радянського Союзу (посмертно). Через три дні про їх подвиг на всю країну повідомляє газета «Червона зірка», потім пишуть газети Радянської України, в їх рідному селі проводяться мітинги, в тому числі за участю Варвари Остапівни Сокіл, що разом втратила чоловіка і сина. 
 
Омелян та Григорій Соколи стають одними з визнаних героїв, які віддали життя за свободу і незалежність Батьківщини. 
В такому статусі вони перебувають півтора роки, доки не постають перед очима військової контррозвідки, ведучою перевірку осіб, звільнених з гітлерівських концтаборів. Як виявилося, в бою 21 жовтня 1943 батько й син не загинули, а потрапили в полон, де і пробули до 5 травня 1945 року, поки їх не звільнили чехословацькі партизани. 
 
Ретельна перевірка контррозвідників показала, що в полоні Соколи нічим себе не зганьбили. Після цього вони були зараховані в 214-й запасний полк 5-ї Гвардійської армії, де і дізналися, що більше року перебувають в званні посмертних Героїв Радянського Союзу. 
 
Восени 1945 року старшого Сокола демобілізували, а молодший продовжив службу старшиною в хлібопекарні. 
Поки Григорій залишався в армії, його батька перевіряли в рідному селі - на сей раз на предмет поведінки під час окупації. І знову претензій до нього не виникло. 
 
Тим часом Управління кадрів сухопутних військ, розшукуючи героїв війни, які не отримали заслужені нагороди, через спецслужби отримало інформацію про те, що Герої Радянського Союзу Григорій та Омелян Соколи живі і здорові. 
 
А раз живі, розсудили у відомстві, то повинні отримати і заслужені нагороди. І 12 жовтня 1946 року в Києві в урочистій обстановці командувач Київським військовим округом Андрій Гречко, майбутній міністр оборони СРСР, вручив батькові і синові Золоті зірки Героїв СРСР і ордени Леніна. 
 
Соколи повернулися в колгосп (син до того часу демобілізувався слідом за батьком), зайнялися мирною працею, користуючись заслуженою повагою у земляків. 
 
Все перевернулося у грудні 1948 року, коли Григорія та Омеляна викликали у військкомат і зажадали здати нагороди. Ображені чоловіки відмовилися, зав'язалася перепалка, що дивом не закінчилася бійкою зі стріляниною. 
 
В деяких джерелах стверджується, що батька і сина Соколів нібито заарештували і засудили на 10 років таборів за «зраду Батьківщині». Однак жодного документа, підтверджуючого це, немає, та й Григорій Сокіл згодом це заперечував. 
 
Григорій та Омелян Соколи потрапили в невелику категорію осіб (всього 13 осіб за всю історію), щодо яких Указ про присвоєння звання Героїв Радянського Союзу був скасований як необгрунтований. Тобто Соколів позбавляли звання за зраду Батьківщині або якісь інші злочини - просто визнали, що подвигу, гідного найвищої нагороди, вони не скоювали. 
 
Що послужило причиною такого заходу, до кінця незрозуміло. За деякими даними, якийсь заздрісний сусід накатав на Омеляна Сокола донос, що той-де в роки окупації служив у поліції, а тепер походжає із зіркою Героя Радянського Союзу
Як вже говорилося, всі перевірки показали, що в ганьблячих зв'язках батько і син Соколи помічені не були. Але комусь нагорі, очевидно, здалося, що ожилі герої - це «неправильні герої», і тому Золотих зірок недостойні. Формально нагороди забрали у зв'язку з «необгрунтованим поданням». І дійсно, в подані написано, що герої загинули, а вони живі - нестиковочка! 
 
Омелян та Григорій Соколи продовжували трудитися в колгоспі, одночасно відправляючи листи вищим керівникам країни з проханням відновити справедливість. Однак більшість адресатів відповідали мовчанням. Лише в 1970 році справою зайнялися по суті, і тодішній заступник Генпрокурора СРСР Михайло Маляров на підставі всіх наявних документів зробив наступний висновок: знищення німецьких танків батьком і сином Соколами не підтверджується, тому їх подвиг тягне не на звання Героя Радянського Союзу, а на медаль «за Відвагу ». При цьому відзначити солдат пропонувалось не за бій у села Синяк, а з більш розмитим формулюванням - «за форсування Дніпра». 
 
Зрозуміло, що Григорій і Омелян Соколи з подібним рішенням не погодилися і продовжували оббивати пороги інстанцій, вимагаючи відновлення справедливості. У 1983 році, коли помер Сокіл-старший, син вибив на могильному камені слова «Герой Радянського Союзу», особисто повертаючи батькові відняте звання. 
 
Проте їх земляки, історики, пошуковці продовжували спроби відновити справедливість. У 2013 році голова Сумської обласної державної адміністрації Юрій Чмирь підписав листи-клопотання до глави МЗС України Леоніду Кожарі та генеральному консулу Російської Федерації Сергію Семенову з проханням «розглянути і клопотати про позитивне вирішення питання» про повернення Омеляну та Григорію Соколам звання Героя Радянського Союзу. 
 
Сьогодні  не представляється можливим сказати, чи був подвиг Григорія та Омеляна Соколів 21 жовтня 1943 гідний тієї нагороди, якої вони були удостоєні спочатку. Але тоді держава вирішила, що вони її гідні. І скасування нагородження людей,що  нічим себе не зганьбили і не заплямовані, видається куди більшою несправедливістю, ніж «недостатньо обгрунтоване» нагородження. 
 
 
Поделитесь ссылочкой с друзьями!

Написать комментарий

Ваше имя: